Розділ 14. Той, хто змусив мовчати

### Розділ 14. Той, хто змусив мовчати

### 1\. Золота нитка

Вони не рушили за ниткою відразу.

Дарина стояла біля руїн колишньої каплиці, вдивляючись у вузьку золоту лінію, що зникала між деревами. Вона була настільки тонкою, що її легко можна було сплутати із сонячним відблиском на мокрій траві. Та сонце ховалося за хмарами, а нитка залишалася видимою навіть тоді, коли Дарина затуляла її від світла долонею.

Вона не торкалася нитки.

Після криниці Дарина більше не довіряла речам, які з’являлися саме тоді, коли люди починали шукати відповіді. Можливо, нитка була знаком, залишеним Софією. Можливо, пасткою. А можливо, чимось, що не належало ані Софії, ані Мороку, а лише нагадувало про зв’язок, який існував задовго до них.

— Вона не рухається, — сказав Маркіян.

— Поки що.

— Ти думаєш, вона справжня?

Дарина подивилася на нього.

— Я думаю, що ми її бачимо. Це єдине, що можемо стверджувати напевно.

Маркіян усміхнувся куточком губ.

— Колись я вважав, що ти не любиш невизначеність.

— Я її не люблю. Але це не означає, що я маю вигадувати певність там, де її немає.

Вона дістала фотоапарат і зробила кілька знімків нитки, дерева та ділянки землі, де золота лінія зникала під опалим листям. Потім записала напрямок за картою.

Лінія вела до старого млина.

Того самого, де вони вперше знайшли записку матері Микити. Того самого, де з тріщини в стіні пролунав голос, схожий на голос Олени. Того самого, де Морок уперше назвав Дарину на ім’я.

— Ми повертаємося туди, — сказала вона. — Але не тому, що нитка нас кличе. Ми повертаємося, бо маємо власні підстави.

— А якщо нитка зникне дорогою?

— Тоді ми підемо за картою.

— А якщо карта зміниться?

— Тоді зупинимося.

Маркіян кілька секунд дивився на неї, а потім кивнув.

— Гаразд.

Вони рушили до села.

На зворотному шляху Дарина кілька разів озиралася. Золота нитка залишалася між деревами, але тепер вона здавалася не такою яскравою. Подекуди розчинялася в траві, а потім знову проступала на поверхні землі.

Їй пригадалася вишивка на бабусиному рушнику. Кожна нитка там мала свій напрямок, але жодна не могла втримати весь візерунок самотужки. Якщо обірвати одну, орнамент не зникав відразу. Він лише втрачав частину зв’язку, який робив його цілісним.

Можливо, так само було й із межею.

Не один камінь утримував її.

Не один знак.

І не одна людина.

Коли вони підійшли до бабусиної хати, Дарина побачила Олену на ґанку. Мати чекала на них, тримаючи в руках старий блокнот.

— Ви знайшли щось у каплиці? — запитала вона.

— Пластину. Окремий предмет, не частину диска. На ній зображена Берегиня з порожніми долонями.

Олена зблідла.

— Порожніми?

— Так. І в центрі грудей — коло, розділене вертикальною лінією.

Мати повільно сіла на лаву.

— Я бачила цей знак.

Дарина завмерла.

— Де?

— У дитинстві. На малюнку, який Соломія зробила за кілька днів до зникнення.

Маркіян підійшов ближче.

— Ти пам’ятаєш, що було на малюнку?

— Не все. Там була жінка з вісьмома руками. У кожній долоні — порожнеча. А в центрі грудей — коло. Соломія сказала, що це та, яка не може тримати нічого, доки люди не навчаться тримати одне одного.

Дарина відчула, як бронзовий диск під одягом ледь потеплів.

— Чому ти не розповідала про цей малюнок?

Олена гірко всміхнулася.

— Бо я забула про нього. Або переконала себе, що забула. Після зникнення Соломії я знищила майже всі її речі. Мені здавалося, що якщо не бачитиму їх, то зможу жити далі.

— Ти пам’ятаєш, де малюнок був востаннє?

Олена замислилася.

— У її кімнаті. Вона прикріпила його до стіни над столом. А потім…

Мати замовкла.

— Що? — запитала Дарина.

— А потім я побачила такий самий знак на дверях старого млина.

Маркіян повільно повернувся до Дарини.

— Тоді нам справді потрібно туди.

— Так, — відповіла вона. — Але спершу я хочу побачити малюнок, якщо він ще існує. Або хоча б кімнату Соломії.

Олена подивилася на матір.

Ганна стояла у дверях, і за її виразом Дарина зрозуміла: бабуся знала, що ця розмова рано чи пізно відбудеться.

— Кімната досі є, — сказала Ганна. — Я не змогла її змінити.

Вона відступила, пропускаючи їх до будинку.

— Але є дещо, про що я вам не розповіла.

### 2\. Кімната, в якій зупинився час

Двері до кімнати Соломії відчинилися не відразу.

Ганна довго шукала ключ у старій дерев’яній скриньці, хоча, здавалося, пам’ятала, де він лежить. Нарешті вона знайшла маленький залізний ключ із круглою голівкою й повільно повернула його в замку.

Двері відчинилися з тихим скрипом.

Дарина очікувала побачити запилену кімнату, завалену старими речами. Натомість усе всередині було дивовижно впорядкованим. Ліжко стояло біля стіни, на підвіконні лежали кілька засушених листків, а біля вікна стояв письмовий стіл із дерев’яною шухлядою.

Повітря пахло сухою лавандою й старим папером.

На стіні над столом залишилися маленькі отвори від цвяшків.

Малюнка не було.