Розділ 13. Лист, написаний для мертвої

### Розділ 13. Лист, написаний для мертвої

### 1\. Те, що не згоріло

У кімнаті пахло старим папером, воском і дощем.

Дарина ніколи не любила, коли речі називалися таємничими лише тому, що їх довго не торкалися. Пил був пилом, потемніле дерево — наслідком часу, а пожовклий папір зберігав сліди світла, вологи й людських рук. Усе мало свою матеріальну історію.

Проте золота нитка на столі не вписувалася в жодне з цих пояснень.

Вона була тонкою, майже прозорою, але не рвалася, коли Олена обережно підняла її за кінчик. Вузлик на кінці не розпускався. Світла волосина, вплетена в нього, здавалася звичайною — настільки звичайною, що від цього ставало ще страшніше.

— Поклади її назад, — сказала Ганна.

Олена не відразу послухалася.

— Ти знала, що вона збереглася?

— Знала.

— І весь цей час мовчала?

Ганна опустила голову.

— Так.

Одне коротке слово виявилося важчим за довгі виправдання.

Олена повільно поклала нитку на тканину. Її обличчя залишалося нерухомим, але Дарина бачила, як змінюється вираз її очей: давній біль поступався місцем чомусь гострішому, майже незнайомому.

Гніву.

— Я роками думала, що ти не розповідаєш мені всього, бо хочеш захистити мене, — сказала Олена. — Я намагалася зрозуміти тебе. Навіть тоді, коли ти відмовлялася говорити про Соломію. Але ти знала більше, ніж казала.

— Я не знала, де вона.

— Я не питаю, де вона! Я питаю, що сталося того дня!

Голос Олени відбився від стін.

За вікном вітер раптом стих.

Дарина відчула, як холод повільно торкнувся її зап’ястків. Вона мимоволі поглянула на бронзовий диск. Сірий знак на його поверхні став виразнішим.

Межа вже відкрита.

Вона згадала слова, які бачила раніше, і зрозуміла, що ця розмова могла бути саме тією тріщиною, якої чекав Морок.

Але чи означало це, що їм потрібно замовкнути?

Ні.

Якби вони припинили говорити лише через страх, то дозволили б давньому жаху вирішувати, які слова можна вимовляти в цьому домі.

— Мамо, — тихо сказала Дарина. — Ми можемо продовжити. Але давай спробуємо не звинувачувати одна одну в тому, чого ще не знаємо.

Олена повернулася до неї.

— Ти вважаєш, що я звинувачую її?

— Я вважаю, що ти маєш право сердитися. Але якщо ми хочемо дізнатися правду, нам потрібно почути все. Навіть те, що нам не сподобається.

Ганна сіла навпроти доньки.

— Ти маєш рацію, Даринко.

Вона розстебнула другий замочок скриньки й дістала ще один аркуш. Він був складений учетверо, а краї потемніли так сильно, ніби папір справді побував у вогні.

— Я не спалила лист, — сказала вона. — Я спробувала. Але вогонь згас, щойно торкнувся конверта.

Маркіян насупився.

— Чому ти не віддала його до музею? Не попросила когось дослідити?

— Бо тоді я ще сподівалася, що зможу все виправити сама.

Ганна розгорнула аркуш.

— А потім минув рік. Потім десять. А потім стало простіше переконувати себе, що лист не має значення.

Вона подивилася на Олену.

— Я боялася, що ти дізнаєшся, як близько була до Соломії тієї ночі. І що ти ніколи мені цього не пробачиш.

Олена не відповіла.

Ганна почала читати.

— «Мамо, якщо ти отримала цього листа, значить, я не змогла повернутися до світанку. Не шукай мене за голосом. Він може знати моє ім’я, пам’ятати мої слова й навіть говорити так, як говорю я. Але це не означає, що він має право вирішувати за мене».

Дарина відчула, як у кімнаті стало холодніше.

Ганна продовжила:

— «Я знаю, що ти захочеш прийти до води. Знаю, що захочеш попросити її повернути мене. Не роби цього. Якщо я не зможу повернутися, не перетворюй моє ім’я на двері, які ніколи не зачиняються».

Олена заплющила очі.

Маркіян нахилився ближче до листа.

— Це написано рукою Соломії?

— Так, — відповіла Ганна.

— Але як лист міг залишитися тут, якщо вона зникла того дня?

Ганна підвела на нього очі.

— Тому що вона написала його раніше.

— Наскільки раніше?

— За три дні.

Ніхто не промовив жодного слова.

Дарина дивилася на дату, зазначену внизу аркуша. Вона збігалася з датою в записах Олекси, коли Софія Загребельна востаннє відвідувала Полиновий Яр.

— Соломія знала, що щось станеться, — прошепотіла Олена.

— Вона боялася, — сказала Ганна. — Але не знала, чого саме. Вона почала бачити дивні речі біля кургану, чути голоси в лісі. Я думала, що це дитяча уява. Хотіла забрати її подалі від тих місць.

— А Софія? — запитав Маркіян. — Вона теж знала?

Ганна повільно кивнула.

— Вона намагалася пояснити мені, що відбувається. Казала, що знак прокинувся не через сам курган. Він відгукнувся на те, що вже давно було зламане між нами.

Олена різко підвела голову.

— Що саме було зламане?

Ганна довго дивилася на доньку.

— Правда про твого батька.

### 2\. Ім’я, якого уникали

Дарина знала, що дід помер задовго до її народження. У родині про нього говорили мало, але не тому, що він був поганою людиною. Принаймні так пояснювала Ганна.

Він працював лісником, знав кожну стежку навколо Полинового Яру й умів визначати погоду за запахом повітря. Олена успадкувала від нього звичку помічати дрібниці, хоча ніколи не визнавала цього.