Розділ 10. Те, що прокидається під корінням

### «Світло Берегині»

### Розділ 10. Те, що прокидається під корінням

### Сцена 1. Ранок після дощу

Дощ ішов майже всю ніч.

Він стукав по старому даху, стікав тонкими струменями вздовж шибок і наповнював подвір’я запахом мокрої землі, яблуневого листя та холодного каміння. Часом вітер приносив із саду шелест гілок, і тоді Дарині здавалося, що хтось повільно проходить між деревами, зупиняючись біля кожного вікна.

Вона не спала.

Лист Софії Загребельної лежав на письмовому столі, поруч із малюнками центрального фрагмента та копіями старих записів. Дарина перечитала його стільки разів, що вже знала кожне речення напам’ять, однак щоразу поверталася до останніх рядків.

Ти не зобов’язана відповідати.

Ці слова здавалися простими. Майже очевидними. Та за ними стояло щось значно більше, ніж застереження не слухати голоси з-за межі. Вони означали, що навіть найсильніша любов не може перетворюватися на вимогу. Що бажання повернути когось не дає права вирішувати за нього. І що межа між людьми іноді руйнується не тоді, коли вони розходяться, а тоді, коли один перестає чути іншого.

Дарина провела пальцем над рядком, не торкаючись чорнила.

Потім розгорнула свій блокнот і написала:

Що сталося із Соломією?

Нижче додала:

Чому центральний фрагмент опинився під курганом?

А ще нижче, після довгої паузи:

Чого насправді хоче Морок?

Останнє запитання вона обвела олівцем.

До цього часу вони говорили про Морок так, наче він був силою, що прагнула розірвати межу й проникнути у світ людей. Але якщо записи Олекси були правдивими, Морок не міг відкрити межу самостійно. Йому потрібна була тріщина — щось уже зламане, приховане або залишене без відповіді.

Тоді чому він так наполегливо кликав Олену?

Чому використовував голос Соломії?

І чому під час їхньої першої зустрічі в архіві звернувся саме до Дарини, запропонувавши їй залишитися там, де немає болю?

Відповідь могла бути простою: він шукав те, що змусило б кожного з них перестати опиратися.

Але Дарина підозрювала, що справа була складнішою.

Морок не просто знав їхні страхи. Він умів знаходити слова, які вони самі ніколи не наважувалися вимовити.

Десь унизу скрипнула підлога.

Дарина підвела голову.

За дверима почулися кроки, а потім тихий стукіт.

— Можна? — запитав Маркіян.

— Заходь.

Він увійшов із двома чашками чаю. Його волосся було ще вологим після дощу, а на рукаві светра темніла пляма від води.

— Ганна сказала, що ти знову не спала.

— Ганна багато чого помічає.

— Особливо коли хтось третю годину поспіль ходить кімнатою над її спальнею.

Дарина мимоволі всміхнулася.

— Я намагалася не шуміти.

— Ти не дуже переконливо намагалася.

Маркіян поставив чашку біля її блокнота й поглянув на розкладені аркуші.

— Знайшла щось нове?

— Лише нові запитання.

— Це теж результат.

Він сів навпроти. Кілька секунд вони мовчали, слухаючи дощ, який поступово слабшав за вікном.

— Я думаю, нам потрібно повернутися до кургану, — сказала Дарина. — Але не для того, щоб з’єднати фрагменти. Спершу треба зрозуміти, що там відбулося.

Маркіян не відповів відразу.

— Микита казав, що після зникнення Соломії люди почали обходити ту частину лісу. Не лише через страх перед курганом. Там змінилася сама земля. Стежка, яка вела до старого дерева, з часом зникла, а біля каменя перестали рости деякі рослини.

— Це може бути наслідком втручання в межу.

— А може бути звичайним природним явищем, яке пізніше обросло легендами.

Дарина схвально кивнула.

— Саме так і треба мислити. Не кожну дивну річ можна відразу пояснювати магією. Але й не можна ігнорувати те, що повторюється в різних джерелах.

Вона показала йому малюнок кургану.

— Подивися на ці лінії. Вони проходять не крізь камінь, а навколо нього. На всіх трьох зображеннях. Це може означати, що камінь був не центром обряду, а лише позначкою.

— Тобто справжній центр розташований деінде?

— Або його взагалі не можна визначити за допомогою карти.

Маркіян нахилився над малюнком.

— Тоді нам потрібно знайти місце, звідки починаються ці лінії.

Дарина поглянула на нього.

— Саме це я й хотіла запропонувати.

Вона не сказала, що боїться повертатися до кургану. Маркіян і так це знав.

Але тепер страх більше не здавався їй достатньою причиною залишатися на місці.

Якщо вони хотіли дізнатися правду про Соломію, доведеться йти далі — обережно, не вимагаючи відповідей і не намагаючись змусити минуле стати таким, яким їм хотілося його пам’ятати.

### Сцена 2. Карта, якої не було

Ганна вислухала їхні припущення за сніданком.

На столі стояли глиняний глечик із молоком, тарілка теплого хліба та миска яблук, які бабуся зібрала ще до початку дощу. Здавалося, звичайні домашні речі навмисно нагадували їм про світ, що продовжував існувати попри всі таємниці кургану.

Олена сиділа біля вікна. Вона майже не торкалася їжі, проте більше не уникала розмови про Соломію.

— Ви не можете просто повернутися туди й почати шукати невідомі лінії на землі, — сказала Ганна. — Після дощу ґрунт розмок, а схил біля старого дерева може бути небезпечним.