Розділ 9. Ім’я, яке не можна було забути

### «Світло Берегині»

### Розділ 9. Ім’я, яке не можна було забути

### Сцена 1. Обіцянка під каменем

— Ти обіцяла повернутися.

Дитячий голос розчинився в повітрі, але його останні слова ще довго відлунювали в Дарининій свідомості. Вони були надто виразними, надто живими. У них не було тієї неприродної порожнечі, яку вона чула в старому млині. Навпаки — голос звучав так, наче належав дитині, яка довго чекала на когось близького й тепер боялася, що її знову залишать саму.

Олена стояла нерухомо.

Її обличчя втратило колір, а пальці судомно стискали край пальта. Вона дивилася на камінь, не кліпаючи, і Дарина вперше побачила в матері не просто страх перед невідомим. Це був страх людини, яка впізнала власну помилку й раптом зрозуміла, що весь цей час жила з її наслідками.

— Мамо, відійди від каменя, — сказала Дарина.

Олена не ворухнулася.

— Ти чуєш її? — запитала вона.

— Так.

— Ні, ти не розумієш. Це не просто голос.

— Тоді поясни мені.

Олена нарешті повернула голову. Її очі блищали від сліз, але вона не плакала.

— Соломія завжди говорила саме так, коли чекала на мене. Вона ніколи не казала «ти прийшла». Вона казала: «Ти повернулася». Навіть коли я виходила лише за хвіртку й поверталася за кілька хвилин.

Дарина не знала, що відповісти.

Вона не пам’ятала тітку Соломію. Її існування досі було лише кількома реченнями, які мати щойно наважилася вимовити. Проте в голосі з-під каменя справді було щось особисте — не просто заклик, а спроба повернути давню близькість, скористатися словами, які могли мати значення лише для двох людей.

Саме це лякало найбільше.

— Ми не знаємо, чи це вона, — сказала Дарина. — Микита попереджав, що Морок може використовувати справжні спогади. Він може знати її слова, навіть якщо сама Соломія…

Вона не закінчила.

Олена здригнулася, наче Дарина вимовила щось нестерпне.

— Я знаю, — прошепотіла вона. — Я знаю, що ти маєш рацію.

— Тоді відійди.

Цього разу мати послухалася.

Вони відступили від каменя, не забираючи з собою жодного іншого предмета. Дарина тримала загорнутий у тканину металевий фрагмент, а Маркіян ніс решту речей, які вони принесли з дому. Вони не торкалися заглиблення в центрі кургану й не намагалися відповісти голосу.

Коли Дарина відійшла на кілька кроків, світло в камені почало слабшати.

— Дарино, — знову пролунало з-під землі.

Вона зупинилася.

— Не слухай, — тихо сказав Маркіян.

— Я не збираюся відповідати.

— Тоді ходімо.

Дарина зробила ще крок.

І раптом голос змінився.

Він став тихішим, майже беззахисним.

— Я боялася, Олено.

Мати різко обернулася.

— Ні, — прошепотіла вона.

— Я боялася залишатися сама.

Олена притиснула долоню до рота.

Дарина побачила, як у її очах щось ламається. Не впевненість, не рішучість — щось набагато глибше, приховане за роками мовчання.

— Не відповідай, — повторила Дарина, тепер уже сама беручи матір за руку. — Будь ласка.

Олена заплющила очі.

Голос замовк.

Ще кілька секунд вони стояли серед туману, а потім світло в центрі каменя згасло остаточно.

Ліс повернувся до звичайних звуків: десь за деревами закричав птах, над головами зашелестіло листя, а під ногами хруснула суха гілка. Здавалося, курган знову став просто пагорбом серед старого лісу.

Але Дарина знала: нічого не закінчилося.

Вони знайшли фрагмент, який шукали. Вони дізналися, що Соломія зникла в день, коли родина намагалася закрити межу. І тепер вони мали зрозуміти, чи справді дівчинка залишилася по той бік, чи Морок лише знайшов спосіб змусити Олену повернутися до найболючішого спогаду.

— Нам треба додому, — сказала Дарина.

Олена кивнула, не дивлячись на неї.

Коли вони рушили до стежки, Дарина востаннє озирнулася на курган.

На камені, біля самого краю заглиблення, лежав маленький білий предмет.

Він нагадував ґудзик.

Дарина не стала повертатися по нього.

Вона лише запам’ятала місце.

### Сцена 2. Те, що сталося багато років тому

Дорога назад здавалася довшою, ніж шлях до кургану. Туман поступово розсіювався, відкриваючи знайомі дерева, мокрі кущі та стежку, якою вони прийшли. Проте ніхто не поспішав говорити.

Олена йшла поруч із Дариною. Її кроки були нерівними, наче кожен вимагав окремого зусилля.

Маркіян тримався трохи позаду. Він не ставив запитань, але Дарина бачила, як час від часу він дивиться на матір, ніби намагається визначити, чи зможе вона продовжити розмову.

Біля старого дерева Олена зупинилася.

— Я повинна розповісти тобі про той день, — сказала вона.

Дарина повернулася до неї.

— Ти готова?

— Ні. Але це не означає, що я можу знову мовчати.

Вони відійшли від стежки й сіли на повалений стовбур. Маркіян залишився неподалік, даючи їм можливість поговорити наодинці, хоча й не відходив настільки далеко, щоб втратити їх із поля зору.

Олена довго дивилася на свої руки.

— Соломія була молодшою за мене на шість років. Вона була дуже допитливою. Їй подобалося ходити за бабусею Ганною, коли та вишивала, і ставити запитання про кожен символ. Вона могла годинами розглядати старі рушники й вигадувати історії про жінку з вісьмома руками.