Розділ 7. Той, хто стукає з темряви

### «Світло Берегині»

### Розділ 7. Той, хто стукає з темряви

### Сцена 1. Три удари

Третій удар пролунав із-за стіни старого млина — глухий, повільний, настільки виразний, що Дарина відчула його не лише слухом, а й усім тілом. Дерев’яні балки над головою тихо здригнулися. Із щілини між каменями посипався дрібний пил, а полум’я ліхтаря в руці Маркіяна витягнулося тонким язиком і майже згасло.

Ніхто не ворухнувся.

Дарина дивилася на темну тріщину, яка розділяла стару кладку від підлоги майже до самої стелі. Ще кілька хвилин тому вона була лише вузьким розломом у камені. Тепер здавалося, що за ним починається не порожнеча, а інше приміщення, набагато більше за сам млин. Там не було видно ані стін, ані підлоги. Тільки темрява, густа й нерухома, наче вода в глибокій криниці, у яку ніколи не зазирало сонце.

— Не відчиняй, — прошепотів Маркіян.

Він стояв поруч, тримаючи ліхтар перед собою. Світло ковзало по його обличчю, підкреслюючи напружену лінію щелепи. Він намагався говорити спокійно, проте Дарина помітила, як міцно його пальці стискають металеву ручку.

— Я й не збиралася, — відповіла вона.

Її голос прозвучав тихіше, ніж хотілося.

З-за стіни більше не стукали. Тиша стала такою повною, що Дарина чула, як десь під дахом вітер перебирає сухе листя, застрягле між дошками. Вона змусила себе відвести погляд від тріщини й подивитися на записник, який досі тримала в руці.

На останній сторінці чорнило ще не висохло.

«Не довіряй першому голосу, який назве тебе донькою».

Ці слова не могли бути випадковими. Їх написали після того, як зі стіни пролунав голос її матері. Або після того, як хтось заздалегідь знав, що саме цей голос вона почує.

Дарина перегорнула сторінку. Папір був старим, крихким, із темними плямами біля країв. На попередньому аркуші залишився малюнок чотирьох знаків, з'єднаних тонкими лініями. Вона вже бачила подібний в зошиті Олени, але тепер помітила деталь, яку раніше пропустила: одна лінія не доходила до центрального кола. Вона обривалася за кілька міліметрів від нього.

Наче хтось навмисно не дозволив знакам з'єднатися.

— Маркіяне, подивись.

Він нахилився над записником.

— Це той самий символ?

— Майже. Але тут розірвано одну лінію. У маминому зошиті вона була цілою.

— Можливо, різні варіанти одного знака.

— А можливо, це не варіант. Можливо, саме так він виглядав після того, як його розділили.

Маркіян повільно перевів погляд на тріщину.

— Як і пластина, яку нам показав Микита.

Дарина кивнула.

Вона згадала металевий уламок із вісьмома руками, одна з яких була зламана. Тоді їй здалося, що це лише пошкоджений предмет, який міг пролежати в землі десятки років. Тепер уламок набував іншого значення. Якщо частини стародавнього знака справді були розділені навмисно, то хтось міг не просто пошкодити амулет, а змінити саму межу, яку він підтримував.

— Нам потрібно забратися звідси, — сказав Маркіян. — Зараз.

Дарина не сперечалася.

Вони обережно відійшли від стіни. Кожен крок відлунював у порожньому млині. Коли Маркіян відчинив двері до основного приміщення, холодне повітря вдарило їм в обличчя. Надворі вже зовсім стемніло, і ліс за вікнами злився в суцільну чорну масу.

Дарина ступила на поріг, але раптом почула позаду тихий шурхіт.

Вона обернулася.

На підлозі біля стіни лежав клаптик паперу. Його не було там раніше. Дарина була певна: вона пам’ятала кожен предмет у тісному приміщенні, бо намагалася нічого не зачепити.

— Не бери, — одразу сказав Маркіян.

— Я лише подивлюся.

— Дарина…

— Якщо хтось залишив це для нас, я хочу знати навіщо.

Вона не підійшла до тріщини. Замість цього дістала з кишені чистий аркуш, обережно підсунула його під клаптик і підняла папір, не торкаючись його руками.

На клаптику було лише одне речення.

«Вона не забрала його. Вона намагалася втримати».

Дарина прочитала напис двічі.

— Хто така «вона»? — запитав Маркіян.

Дарина не відповіла.

Перед очима постав образ матері: Олена біля кухонного вікна, її втомлені очі, уривчасті відповіді на запитання про дитинство, дивна звичка замовкати щоразу, коли бабуся Ганна згадувала Полиновий Яр.

Раніше Дарина вважала, що мати просто не хотіла повертатися до старих сімейних історій. Тепер вона вже не була впевнена, що мовчання Олени означало забуття.

Можливо, воно було спробою захистити когось.

А можливо — спробою не дозволити правді вийти назовні.

— Ходімо, — сказала Дарина.

Вона сховала клаптик між сторінками записника й вийшла з млина, не озираючись.

За спиною нічого не стукало.

Але коли двері зачинилися, Дарина почула тихий шепіт, який міг бути лише грою вітру в старих дошках.

— Доню…

Вона прискорила крок.

Цього разу не озирнулася.

### Сцена 2. Повернення до Микити

До будинку Микити вони дісталися вже після настання ночі. Вікна світилися тьмяним жовтим світлом, а над димарем здіймався тонкий струмінь диму. Старий сидів біля столу й наче чекав на них. Перед ним стояла чашка давно охололого чаю, а поруч лежала металева пластина з вісьмома руками.

Коли Дарина й Маркіян увійшли, Микита підвів голову.

— Ви все-таки відкрили схованку.