Розділ 5. Бабусине попередження

СВІТЛО БЕРЕГИНІ

Розділ 5. Бабусине попередження

 Сцена 1. Дорога крізь туман

На світанку Київ здавався містом, яке не встигло прокинутися після власного кошмару.

Небо над Дніпром було блідим, майже безбарвним, а низькі хмари зависли над дахами так близько, що здавалося, їх можна торкнутися рукою. Нічний сніг не встиг укрити землю суцільним шаром, проте залишився на підвіконнях, поручнях мостів і гілках дерев тонкою білою кіркою. Асфальт блищав від вологи. Десь далеко глухо гуркотів перший трамвай, а біля зачиненої кав’ярні двірник зосереджено згрібав снігову кашу до узбіччя.

Дарина стояла під навісом музейного службового входу, тримаючи в руках паперовий стаканчик із кавою, яка давно перестала бути гарячою. Вона майже не спала. Щоразу, коли заплющувала очі, перед нею з’являлося скло архівної вітрини, зависле в сірому тумані, і тонкі крижані візерунки, які розповзалися його поверхнею, наче хтось писав невідомою мовою.

Вона могла пояснити більшість побаченого вчора. Принаймні спробувати.

Різке падіння температури могло бути наслідком технічної несправності. Конденсат на склі — результатом перепаду вологості. Відчуття апатії — реакцією нервової системи на стрес, перевтому й небезпеку. Навіть дивне світіння бронзового диска можна було б списати на оптичний ефект, якби не одне маленьке, неприємне уточнення: світло не просто відбивалося від поверхні металу. Воно виходило зсередини.

А от зависле в повітрі скло до жодної з цих категорій не належало.

— Ти знову дивишся на нього так, ніби він зараз складе іспит із матеріалознавства, — озвався Маркіян.

Він стояв біля автомобіля, старого темно-синього універсала, який виглядав так, наче пережив більше експедицій, ніж його власник. На задньому сидінні лежали дві дорожні сумки, термос і складена карта Полісся. Маркіян уже встиг очистити лобове скло від снігу, але кілька білих пластівців уперто трималися на двірниках.

Дарина відвела погляд від дороги.

— Я намагаюся зрозуміти, що саме сталося.

— І як успіхи?

— Незадовільні.

— Тоді ми з тобою в однаковому становищі.

Він відчинив багажник, перевірив, чи на місці сумки, і дістав невеликий полотняний мішечок.

— Що це? — запитала Дарина.

— Хліб. Сир. Яблука. Бабуся завжди казала, що в дорогу не можна вирушати з порожнім шлунком.

— Твоя бабуся?

— Моя. А твоя, як я розумію, скаже нам те саме, тільки значно переконливіше.

Дарина не відповіла.

Ганну вона пам’ятала уривками: теплі долоні, запах сушених трав, темний дерев’яний стіл, на якому завжди лежала складена тканина, і голос, що міг бути лагідним, а за мить — суворим, як зимовий вітер. Вона не бачила бабусю вже кілька місяців. Навчання, робота в музеї, нескінченні звіти й реставраційні проєкти поступово перетворили відстань між ними на щось буденне. Дарина телефонувала, обіцяла приїхати, відкладала поїздку, а потім знову телефонувала.

Остання розмова була короткою. Ганна запитала, чи не знайшла Дарина часом серед старих речей щось бронзове, з жіночою постаттю.

Тоді Дарина засміялася й відповіла, що в її роботі бронзи вистачає на кілька життів.

Бабуся не засміялася у відповідь.

«Якщо знайдеш таке, не клади біля дзеркала», — сказала вона.

Дарина сприйняла це як одну з тих дивних родинних пересторог, які передаються з покоління в покоління без пояснень. Тепер та фраза поверталася до неї з неприємною точністю.

— Ти розповіси їй усе? — запитав Маркіян, коли вони сіли в автомобіль.

— Про архів?

— Про архів. Про диск. Про те, що сталося вчора.

Дарина пристебнула ремінь.

— Спершу подивлюся, що вона знає.

— А якщо вона знає більше, ніж ти готова почути?

— Тоді доведеться слухати уважніше.

Маркіян не заперечив. Він завів двигун, і автомобіль повільно виїхав із двору.

Місто відступало за вікнами неохоче. Вулиці змінювалися проспектами, проспекти — заміськими дорогами, а сірі багатоповерхівки поступово розчинялися в ранковому тумані. Дарина поклала на коліна теку з копіями архівних записів. Оригінал карти Поліської експедиції вона залишила в музеї, але встигла зробити кілька знімків і розшифрувати назву села.

Полиновий Яр.

Назва звучала як щось, що не мало б існувати на сучасній дорожній карті, проте існувало. Маленький населений пункт на межі лісів і заболочених низин, куди регулярні автобуси ходили не щодня, а мобільний зв’язок, за словами Маркіяна, часом зникав навіть у ясну погоду.

— Твоя родина давно там живе? — запитала Дарина.

— Бабуся народилася там. Мій прадід теж звідти. Олекса Загребельний. Той самий, чиї записи ми знайшли в архіві.

— Ти казав, що частина його зошитів збереглася у вашій родині.

— Так. Але я не знаю, чи вони стосуються Берегині. Більшість — звичайні етнографічні нотатки: пісні, прислів’я, обряди, назви рослин. У дитинстві я вважав їх нудними.

— А тепер?

— Тепер шкодую, що не читав уважніше.

Автомобіль виїхав на відкриту ділянку дороги. Поля обабіч були вкриті тонкою памороззю, а далекі дерева нагадували чорні штрихи на вицвілому папері. Низьке сонце не стільки освітлювало краєвид, скільки позначало місце, де мало початися небо.

Дарина розгорнула теку й переглянула копію запису від чотирнадцятого жовтня 1928 року.

«Внутрішнє Остигання».

Вона провела пальцем під рядком.

— Якщо Морок справді виникає з людського болю, — промовила вона, — то чому він поводиться як окрема істота? Він реагує на нас. Звертається до нас. Намагається впливати на думки.