Розділ 3. Той, хто знає забагато

СВІТЛО БЕРЕГИНІ

​Розділ 3. Той, хто знає забагато

​Сцена 1. Чужий погляд

​Тиша в реставраційній лабораторії після ранкових подій здавалася оманливою, майже крихкою.

​Дарина Ковальова сиділа за робочим столом, спираючись ліктями на холодну дерев'яну стільницю. Перед нею лежав розгорнутий робочий щоденник, у якому вона вже пів години намагалася впорядкувати свої спостереження. Тонка золота тріщина на бронзовому диску, яка з'явилася після того, як туди потрапила крапля її крові, тепер ледь помітно жеврила в центрі постаті.

​Вона переглянула власні замальовки та схеми. Порівняла їх із доступними каталогами скіфських, ранньослов'янських та черняхівських знахідок. Жодного збігу. Восьмирука постать із порожнім, незавершеним центром не піддавалася жодній відомій класифікації. Це дратувало Дарину набагато більше, ніж незрозуміла оптична аномалія на стіні біля Дзвіниці Миколи Доброго. Факти відмовлялися ставати в стрункий науковий ряд.

​Тихий рип дверей змусив її здригнутися.

​У проході з'явився Маркіян. Його куртка була злегка вологою від листопадової мряки, а під пахвою він тримав товсту папку з аркушами, перев'язану звичайним бечовковим шнуром.

​— Не заважаю? — запитав він, зупиняючись на порозі й швидко оглядаючи кімнату, ніби шукав сліди ранкової аномалії.

​— Заважаєш, — на автоматі відповіла Дарина, але щоденник не закрила. — Якщо ти прийшов розповідати нові казки про поліські сорочки, то в мене немає часу. Я намагаюся систематизувати виміри.

​— Я прийшов по справі, Ковальова, — Маркіян підійшов до столу й поклав папку на край. — Дмитро Петрович просив передати порівняльні таблиці орнаментів із нашого архіву. Ті, що зібрані під час експедицій сімдесятих років.

​Він розв'язав вузол і виклав кілька фотокопій. Спершу його рухи були спокійними, звичними для людини, яка щодня працює з паперами. Розмова мала суто професійний, навіть підкреслено відсторонений характер — після ранкового інциденту між ними висла суха, натягнута мовчанка.

​Але коли Маркіян нахилився нижче й його погляд упав на розгорнуту сторінку Дарининого щоденника, де вона з точністю до міліметра замалювала центральну постать диска з її вісьмома руками, його рухи заклякли.

​Пальці етнографа завмерли над паперами. Він замовк на пів слові.

​Дарина одразу помітила цю зміну. Позиція його тіла, раптово прискорене дихання, те, як він примружився, не зводячи очей із нескладного олівцевого нарису.

​— Маркіяне? — тихо мовила вона.

​Він не відповів. Простягнув руку, але зупинився за сантиметр від аркуша, так і не торкнувшись паперу.

​— Покажи оригінал, — сказав він. Голос звучав глухо, позбавлений звичної іронічної легкості.

​— Він у ящику. Під сукном, — Дарина склала руки на грудях, уважно стежачи за кожною його реакцією. — Поясни спочатку, що відбувається. Ти дивишся на мій малюнок так, ніби побачив орієнтування на розшук.

​Маркіян повільно підвів на неї очі. У них більше не було професійної відстороненості — лише важка, зосереджена тривога.

​— Витягни його, Дарино. Будь ласка.

​— Ви знаєте, що це? — запитала вона прямо, переходячи на підкреслено сухе «ви», щоб повернути дистанцію. — Ти знаєш цей символ. Не взагалі, не як «типовий елемент солярного орнаменту». Ти знаєш конкретно ЦЮ постать.

​Маркіян закрив папку, але погляду від її нарису так і не відвів.

​— Тобі здається, Ковальова, — тихо відповів він після тривалої паузи. Але його мовчання до цього сказало набагато більше за будь-які слова.

​Сцена 2. Легенда без назви

​За п'ятнадцять хвилин вони сиділи в читальній залі етнографічного відділу. Тут пахло сухим папером, книжковим пилом і старинним лаком, яким колись покривали масивні дубові столи. За високими вікнами Поділ повільно занурювався в сірі листопадові сутінки.

​Маркіян розклав перед Дариною три великі альбоми з польовими записами.

​— Дивись сюди, — він вказав пальцем на жовтуватий аркуш із вицвілими чорнильними нарисами. — Це Середнє Полісся, записи кінця ХІХ століття. Ось це — Східне Поділля, збірка матеріалів п’ятдесятих років.

​Дарина нахилилася над столом. На малюнках були зображені традиційні елементи вишивки й різьблення: ромби, хрести, стилізовані жіночі фігури з піднятими або опущеними руками.

​— І що я маю тут побачити? — запитала вона, професійно аналізуючи лінії. — Звичайні мотиви Праматері. Вони є в кожному третьому регіональному альбомі. Дві руки вгору — звернення до неба, дві донизу — зв'язок із землею.

​— Зверни увагу на кількість кінцівок у нетипових зразках, — Маркіян перегорнув декілька сторінок. — Ось. І ось тут. Чотири пари. Вісім рук. Але головне не це. Подивись на описи казок і замовлянь, які додавалися до цих орнаментів.

​Він почав читати вголос, карбуючи кожне слово:

​— «...і як надійде Зима Безлика, і як заніміють люди в хатах своїх, не від морозу знадвору, а від холоду всередині, тоді стає Вона на межі. Тче нитку між серцями, тримає живий вогонь, пече полин-траву і лікує рану, що її ніхто не бачить...»

​Дарина слухала, мимоволі згадуючи відчуття сухого тепла, яке пройшло крізь її пальці біля Дзвіниці Миколи Доброго, і той страшний, крижаний вакуум, що вирвався з диска в лабораторії.

​— Це описання функції захисного божества, — мовила вона, намагаючись триматися раціонального тону. — Типовий синкретизм. Традиція описує оберегову фігуру, яка відновлює порушений лад у громаді. Соціальна адаптація фольклору до важких умов — війни, голоду, епідемій.

​Маркіян гірко посміхнувся, закриваючи один із альбомів.

​— Ти знову намагаєшся загорнути все в термінологію, Дарино. Для тебе це «соціальна адаптація». А для тих, хто це записував — спосіб вижити, коли довкола все розпадається на частини.

​— Як її називали в цих записах? — перебила вона. — У текстах є конкретне ім'я?

​Маркіян завагався. Він машинально покрутив у руках олівець, переводячи погляд на вікно, де під ліхтарями кружляла дрібна мряка.