Світло

– Ей, сматрі, что ета там свєтіцца? – Окупант1 крутив бінокль, ніби сподіваючись, що від безладних смиканих рухів картинка стане чіткішою сама собою. – В далінє, відішь? – Він звертався до окупанта2, який, схилившись над телефоном, гортав скріншоти сторінки ВК-групи «Обмен женами Педофильска-на-Волге». Втім, дружини в нього вже не було, але окупант1 побоювався запитати, що між ними сталося. Попередній такий допитливий околів у канаві з пробитою головою, і ніхто досі не знає, як він там опинився. – Сєрая зона. Віжу свєт.

– Где дєрєвня била? – Окупант2 навіть не глянув у той бік, лиш зверхньо відмахнувся, підкреслюючи свій статус бувалого вояки, якому начхати і на живих, і на мертвих. – Нічево. Чему свєтицца? – Він сильно стукав по екрану, намагаючись збільшити зображення, що його зацікавило, але сенсор не реагував на холодні пальці. – Сдесь же всьо с земльой сравнялі, артой перєпахалі, криса вижіть бі не смагла. Хатя дєрєвня била багатая, ета точна. Лучше б вручную зачістілі, а то столька бітавой технікі прапала… Нерви не видерживают, как вспамінаю.

– Значит, вернулся кто-та, – ніяк не міг заспокоїтись окупант1. – Гаварю же, светицца! – Його трясло чи то від морозу, чи від нервів, бінокль брязкав об «блискавку» куртки як навіжений. – І ярко! Как будта окна!

– Кто вернулся? Куда? Какие окна? Местних всех накрило ещьо в марте двадцать втарова. – Окупант2 плюнув собі під ноги, але крижаний вітер кинув вонючу слину на телефон, прямо на яскраву пляму триколора з логотипа ВК. – Павезло, я тагда айфончік залутал с какой-та дохлай тьолки, сваей атвез, а ана, сука, стіралку хатела, аказивєцца. Ат дамов тоже ничево не асталась, кроме гнилой развалюхи на краю. Разве что ельфи абнаглелі і падбираюцца впрітик.

– Темнеет, слишішь?! – наполягав окупант1, розмахуючи біноклем як указкою. – А там светицца! Окна! Електричества нет, значит, генератор. Ей! Видішь? Ти куда? Сматрі! І слушай!

– Вижу. – Окупант2 вже сховав телефон і пильно вдивлявся в сутінки. На відміну від окупанта1, він тримався впевнено, навіть самовдоволено, і взагалі не показував хвилювання. – Окна той крайнєй развалюхі. Свет. Генєратар. Точна не ельфи, те б так не палілісь. Наверное, какой-та дебіл приехал, чтоби паскарее вассаедініцца с радной землей. Ну, пайдем.

– Куда? – не зрозумів окупант1. – Туда? – Його почало хитати як п’яного, і навіть глибокі заспокійливі вдихи не допомагали повернути стійкість тіла. – Нет там никаво живова, с той старани всьо замінірована, никто б не праєхал. Ето что-та другое! Ненармальное! Сатанистское!

– Апять серіали сваи імбіцильние сматрел? Сатаністское, гаваришь? Нет никаво с той старани, гаваришь? – Окупант2 вищирився і ляснув напарника по плечу, вказуючи напрямок руху. – А с етой? Ха! Мало их тут, па-твоему, свидомих ждунов незалежной? Да пофиг. У ніх генєратор, у нас патрони. Абменяємся па-честнаму. Вперьод! Еслі павезет, есть неплахой такой шанс разжицца дармовой тачкой на додачу!

***

– Двоих нет. Оформлять как дезертиров? Или как пропавших без вести?

– Мля, ету посадку будто проклял кто. Звони в штаб, как скажут, так и оформим.

– Может, подождать?..

– Первий раз, что ли? Не вернутся, сам прекрасно знаешь, и искать их никто не пойдет, свежего мяса хватает. Звони!

***

Кілька фігур обережно йшли примерзлим ґрунтом, уважно дивлячись під ноги й слідкуючи за периметром. Вони не поспішали, навпаки – немов не могли наважитися на швидкий крок і досягти цілі якомога раніше.

За їхніми спинами помалу піднімалося ледь рожеве сонце, вкутане напівпрозорими хмарами, оповите легким туманом, прикрите високими пагорбами й посіченим частоколом знищених вибухами дерев. Перед ними лежала долина – не те щоб глибока, але припорошені інеєм вирви від снарядів робили її візуально глибшою і вужчою, чорні згарища колись ошатних хатин стирчали з землі як гігантські кістяки безжально вбитої епохи, єдина вціліла споруда здавалася надгробним монументом всьому живому, що будь-коли ступало на цю закривавлену землю.

Час від часу найменша з фігур відставала, зупинялась як вкопана і починала безладно жестикулювати, щось доводячи, але на загальний рух це майже не впливало, тому що для інших аргументи невдоволеного не мали значення, а сам він був надто слабкодухий, щоб кинути все й повернути назад. А, може, його теж вабило щось у руїнах… Нице сподівання натрапити на скарб? Кровожерливе бажання зблизька побачити, що означає «стертий з лиця землі»? Збочена потреба вкотре помилуватися злочинами свого народу й підняти собі бойовий дух?

Екран не міг передати думки чи наміри. Він лише показував ворога, що нахабно бродив чужою землею і був непоганою ціллю для скиду «ВОГа». Залишалося впевнитись, що та група не уникне відплати. Хай хоч такої. Оператор був новеньким у цій справі, тільки-но з навчання, палко бажав мати змогу знищувати окупантів пачками, але з конкретно цього біосміття буде достатньо скиду.

– Чекай! – На плече лягла важка рука, привертаючи увагу й заважаючи докінчити заплановане. – Цих не треба. Там іншу групу помітили, давай краще туди.

– В сенсі?! Як це – не треба?!

– Не кричи.

Оператор опустив очі. Він досі не міг впоратися з нервами, особливо коли справа доходила до виконання наказів, яких він не розумів. Втім, виконувати доводилось, дискусії залишилися у цивільному житті. Але керувати голосом і мімікою було складно, емоції рвалися назовні хоча б у такий спосіб. З іншого боку, руки не трусяться, тиск не скаче, в голові не паморочиться від гніву, і то прекрасно! Від того, що хтось раптом огризнеться, біди не станеться. Принаймні в це хотілося вірити.