Сцена 13: Фінал – Світлина пам’яті

(Сучасний Київ, 2025) 

**Локація**: Твоя фотостудія в центрі Києва, тепер залита м’яким світанковим світлом, що ллється крізь великі вікна. Студія виглядає менш хаотичною, ніж раніше, ніби ти почав знаходити спокій. На столі — уламки Leica, поруч — старі фотографії, серед яких одна з Лією. За вікном — Київ на світанку, з ніжними рожево-золотими відтінками неба. Атмосфера тепла, сповнена надії, але з ноткою меланхолії, як у фіналі "Вічного сяйва чистого розуму" чи твоїх ідей для "Попіл на серці". 

**Каст у сцені**:  
- **Тарас (ти)** — фотограф, що виглядає втомленим, але з новою надією в очах. Твоя гра поєднує вразливість і тиху силу, відображаючи завершення подорожі.  
- **Ігор (Денієл Редкліфф)** — твій друг, журналіст, що додає гумору й підтримки, як у "Тепер ти мене бачиш".  

**Опис сцени**: Після кульмінації, де ти зламав камеру, ти повернувся до студії. Ти сидиш за столом, розглядаючи фото Лії, що залишилося єдиним зв’язком із нею. Ігор заходить, щоб перевірити, як ти. Сцена завершує арку твоєї подорожі, залишаючи відкритий фінал із ноткою романтики й надії. 

**Діалог і дія**: 

[Звук: Тихий шум міста на світанку, спів птахів за вікном. Саундтрек: Ніжна фортепіанна мелодія, що переходить у оптимістичний K-pop трек від Stray Kids (наприклад, у стилі "Back Door"), створюючи відчуття завершення й нового початку.] 

[Камера показує студію: світанкове світло ллється на стіл, де лежать уламки камери та фото Лії (Аня Тейлор-Джой). Ти (Тарас) сидиш, тримаючи фото, твої очі сповнені змішаних емоцій — втрати, але й спокою. Двері скриплять, заходить Ігор (Денієл Редкліфф) із двома чашками кави.] 

**Ігор (Денієл Редкліфф, ставлячи каву на стіл, з легкою усмішкою):**  
Ти виглядаєш, ніби пережив три сезони серіалу за одну ніч. Все гаразд? Чи ти досі мрієш про свою таємничу музу з іншого часу? 

**Тарас (ти, дивлячись на фото Лії, з тихим сміхом):**  
Серіал? Мабуть, я б назвав це артхаусним кошмаром. (Пауза, ти торкаєшся фото) Вона була реальною, Ігоре. У кожній епосі. Але я зламав камеру. Може, це й був правильний вибір... але чому так болить? 

**Ігор (Денієл Редкліфф, сідаючи навпроти, з дружньою теплотою):**  
Бо ти романтик, хоч і ховаєш це за своїм сарказмом. Слухай, ти врятував її, чи не так? Може, вона десь там... у якомусь часі. Або (посміхається) прямо тут, у Києві. Без магії, без камери. Просто перевір Tinder. 

**Тарас (ти, сміючись, відкидаючись на стільці):**  
Tinder? О, це гірше, ніж часові парадокси. (Ти встаєш, береш нову камеру — сучасну, не магічну) Може, час перестати гнатися за минулим. Або майбутнім. Просто знімати те, що є. 

[Ти виходиш на балкон студії, тримаючи камеру. Камера показує твої очі, що відображають світанкове небо. Ти піднімаєш камеру, щоб сфотографувати Київ. У видошукачі на мить миготить силует, схожий на Лію, але ти кліпаєш — і це лише відображення.] 

**Тарас (ти, тихо, до себе, з легкою посмішкою):**  
Може, час і не так важливий... якщо ти залишив слід. 

[Ти робиш знімок міста. Екран заливає м’яке світло, показуючи Київ із висоти — золоті куполи, Дніпро, ранкові вулиці. Фінальний кадр: твоя посмішка, сповнена надії.] 

**Кінець сцени**: Камера повільно від’їжджає, показуючи студію, фото Лії на столі та Київ за вікном. Фейд-аут із легким відлунням K-pop треку Stray Kids, що завершує фільм на оптимістичній ноті.