Світле майбутнє

Вадим дістав з кишені сорочки запальничку. Клацнула металева кришка. Ширкнуло коліщатко, видобуваючи іскри і вогник. 

Вадим прикурив сигарету і повільно затягнувся. Потім зітхнув, пускаючи сизий густий дим на панель приладів і кермо. 

Вадим у котре подумав, що сигарета після довгої перерви все ж таки краще ніж філіжанка кави. Але, відверто кажучи, добра ароматна кава - це теж штука непогана. Особливо коли хочеться попоїсти. А попоїсти Вадим любив. Вже добрий десяток років він намагався схуднути. Не те щоб у Вадима була вже занадто зайва вага. Та все ж округлий пивний живіт заважав підніматись по сходам, зав’язувати шнурки на кросівках і взагалі нахилятися. А колись Вадим був високим і струнким. Ех. Повернути б ту, колише, фізичну форму. Вадим і палити почав через те, щоб зменшити апетит. 

Годинник на панелі приладів показував десять хвилин на другу. До Юрчишина - невеликого містечка на південному заході Хмельницької області лишалося їхати годину, не менше. А до будинку дядька Петра ще, напевно, хвилин п’ятнадцять. 

Останній раз Вадим був у дядька ще напевно під час свого навчання у школі. Вони разом з мамою гостили у Юрчишині кілька днів. Вадим тоді запам’ятав невисокого чоловіка з круглим, наче тарілка обличчям, засмаглою лисиною і блакитними, схожими на мамині, очима. Тоді дядько шуткував, пригощав їх морозивом і подарував Вадимові класний ліхтарик, який міг змінювати кольори. Того ж літнього вечора, як стемніло, вони з дядьком випробовували ліхтарик, вишукуючи у садочку їжаків. А потім сиділи коло літньої кухні і розглядали на нічному небі неправдоподібно яскраві рідні сузір’я. 

Напевно саме тоді Вадим болісно відчув, як йому не вистачає батька. 

Наступного разу Вадим побачив дядька Петра через три роки. На маминих похоронах. Це було перед самим Різдвом. Мама згоріла від раку легень дуже швидко, за півроку і тепер лежала жовта і худа, з коротким сивим волоссям. Лежала у домовині зовсім на себе не схожа. А дядько Петро насупившись мовчки стояв в головах труни і постійно витирав картатою хусточкою свою спітнілу лисину.

Тоді, вже після похорону, на поминальному обіді, трохи захмелілий від коньяку, дядько Петро поліз обійматись до Вадима, і говорив своїм високим, схожим на жіночий, голосом:

- Одні ми з тобою лишилися. Ти і я. Більше у нас нікого немає. 

А Вадим тоді лише мовчав і кивав. Тоді йому здавалося , що у нього всередині усе ніби заніміло, затерпло. Так, як затерпає рука чи нога, коли на ній довго лежати. 

Скільки часу минуло з тієї пори? 

І ось тепер, Вадим сидів у своєму туксоні, на заправній станції, курив і думав про дядька Петра.

Позавчора зранку раптом пролунав телефонний дзвінок. Дзвонив хтось з незнайомого номеру. Чоловік з приємним голосом представився Анатолієм Васильовичем, юристом з Юрчишина. Він розповів, що Моторний Петро Гнатович, якому він, Вадим, є рідним племінником по материнській лінії, раптово помер. А саме Петра Гнатовича на смерть збила машина недалеко від його власного будинку. Похорони відбудуться завтра. 

Він, Анатолій Васильович, просить Вадима приїхати на похорон, а ще особливо тому, що Петро Гнатович залишив заповіт і згідно того заповіту, свій будинок він заповідає своєму єдиному племіннику - Ганзюку Вадиму Івановичу.

Тоді Вадим лише зміг спитати про те, хто займається похороном. 

- За це не хвилюйтеся. Усе взяла на себе міська громада. Усе згідно закону.

Але на похорони Вадим не встиг. Не міг залишити роботу. 

Похорони відбулися вчора. А лише сьогодні зранку Вадим зміг виїхати у дорогу. З Києва до Юрчишина було коли п’ятисот кілометрів, дорога не дуже близька, їхати не менше шести годин. На роботі Вадим взяв відпусту на тиждень за свій рахунок. 

І ось тепер він сидів у своєму туксоні на заправці, курив і думав про свого дядька Петра, який тепер лежав мертвий десь під землею у темному і тісному ящику. Лежав з проломленим черепом і зламаною шиєю. 

До Юрчишина лишалося недалеко. Година чи десь коло того. 

Вадим повільно випускав дим, склавши повні губи у трубочку. Він вишукував у своїх думках,  співчуття до померлого дядька.  Але у голову лізло зовсім інше. Вадим пригадував сам будинок - міцний, двоповерховий, з просторим гаражем. А ще досить велика територія з садом… І усе це тепер його! Невже таке може бути?! Ось тепер і він заживе!

Так, Вадим жив у Києві. Але мешкав у маминій однокімнатній квартирі, у спальному районі, далеко від метро. Працював електриком. Грошей йому вистачало - жив він сам. Ні дружини, ні дітей у нього не було. 

Спочатку, ще до двадцяти п’яти років він бувало і задумувався про те, що можливо і треба знайти собі дружину. Але згодом звик жити один і тепер сім’я йому здавалась чимось обтяжливим. Вадим часто за келихом пива після роботи слухав сумні розповіді жонатих колег і холостяцькі переконання робилися усе міцнішими. 

А ось тепер, раптом він став володарем гарного маєтку майже у центрі Юрчишина! Можливо він навіть переїде у це місто - батьківщину матері. Звичайно, якщо там йому сподобається. А якщо ні - будинок завжди можна буде продати. Напевно за гарні грошенята!

А дядько Петро? А що дядько Петро? Звісно, Вадиму було шкода, що усе так склалося. Ще тиждень тому він і не думав про родича з Юрчишина. Дядько жив своїм життям, а Вадим жив своїм. А тепер сталося те що сталося. Чого він вискочив серед ночі на вулицю? Напевно ж до крамниці за алкоголем…

Вадим загасив недопалок у порожній стаканчик від кави, заховав до кишені запальничку, яку увесь цей час крутив у пальцях і нарешті повернув ключ у замку запалення. Туксон із готовністю завівся. Ще годинка і він буде на місці. А там вже можна буде перекусити, відпочити, а згодом в усьому розібратися. Головне - він спадкоємець будинку!

Вадим вирулив на шосе і натиснув на педаль газу. Автомобіль невдоволено загарчав, та все ж послухався і поступово набрав швидкість. У вікні, заліпленому розплющеними комахами неприємно виблискувало у очі отруйно-біле обіднє сонце. Вадим намацав темні окуляри і надягнув їх. Потім увімкнув радіо. Але там був один лише шум. FM станції не ловили - задалеко від великих міст.