1. Дорога додому або відьма в поганому настрої

Крізь затерте скло тринадцятого вагона швидкого потягу виднілись смарагдові пагорби, а за ними, підіймалися до самого неба неприступні гори, які здавалось тримали його велич на собі. Дивовижні творіння природи. Вже минула восьма година проведена в дорозі, і за цей час я встигла зробити багато справ. Наприклад, нарешті дочитала давно закинуту книжку, та краще б очі мої не бачили й руки не тримали цей шедевр. Зазвичай, обирала щось із закрученим сюжетом, щоб до останнього тримало в напрузі, розпалювало інтерес, але того разу вирішила довго не морочитися й обрати щось легке, так би мовити, на один вечір. Так от, обуренню моєму немає меж. Ну хто так нечисть описує? Тут потрібно з почуттям та знанням справи. Я от, наприклад ще з самісінького дитинства з деякими їх представниками особисто знайома. З іншими пізніше познайомилась та й обставини були дуже цікавими, але то вже інша історія.

З музикою теж діло не пішло. Знайшла улюблений плей-лист, одягла навушники, закрила очі й тільки приготувалась отримувати задоволення, як до купе увійшла нова пасажирка. Але то не проблема, я люблю людей, але тоді, коли вони мене не дратують. З доброти душевної та почуттям ввічливості, вкатаним у мене катком улюбленою матусею, привіталась, на наступні декілька реплік про погоду, краєвид та інше ні про що, мило посміхалась й тактовно відповідала. Години зо три. Потім почався справжнісінький допит: хто, звідки, куди прямую, скільки років та чому досі не заміжня і без дітей. І тут, як-то кажуть, Остапа понесло. Жіночка почала вчити мене розуму, навіть зачепила тему батьківського виховання. Бачить Бог, я терпіла. Але свою роль зіграв чи то поганий настрій, чи паскудний характер, а він у нашій родині є фірмовою візитівкою. Хоча можливо жінка просто багато грішила у своєму житті й карма наздогнала її саме сьогодні, у потязі, в особі однієї спадкової відьми. У неї на обличчі було написано: «Прокляніть мене, хто-небудь», і я майже  виконала її бажання.  

- Ох, мені  зовсім скоро виходити. Ну й балакуча ти дівчина, я зовсім втратила відчуття часу! - Вона емоційно сплеснула в долоні й заходилась готуватися на вихід. 

- Чого і вам бажаю. - Нехай це буде вашим другим днем народження, подумала я і не прокляла свою жертву, навпаки, благословила її оточення. А в цьому випадку ще не зрозуміло, що гірше.

- Що-що? - Жіночка продовжувала копошитися біля своїх сумок. 

- Кажу, гарної дороги і якомога далі від мене. - Не відволікаючись від пошуку потрібної мелодії на телефоні спокійно відповіла я. 

- Ну все, бувай здорова! - Задоволено посміхнувшись та активно помахавши на прощання ручкою, вона  підхопила клунки й покинула купе. Я тільки усміхнулась у відповідь, про себе подумавши “Ну слава Богу!”, натягла навушники та зручно улігшись вирішила більше не спокушати долю, прикрила очі й вже до самого приїзду на свою станцію не підіймалась. 

Липневе сонце вже зайняло свою нішу на небозводі. Воно не опікало, навпаки, ніби голубило до себе, обіймало як мама, дарувало своє тепло і ласку, ніжно цілуючи розгарячілу шкіру діток-перехожих. На вокзалі було людно й галасне. Люди енергійно торохкотіли своїми валізами по кам’яному перону, хтось проводжав своїх близьких додому, а хтось прощався з цим містом назавжди. Кожна молекула була просочена тією чи іншою емоцією, і аби я була емпатом, зійшла б з розуму від перенасичення. Хоча є спеціальні практики, які дозволяють ставити бар’єр, відгороджуватися від чужого, бо навіть найсильнішим майстрам не вдається пропускати їх через себе без наслідків. Та я була відьмою, справжньою відьмою, поки що без масті, але це не перешкоджало мені живитися цими емоціями. 

Речей зі мною було небагато, взяла з собою найцінніше і найважливіше, а те, що не шкода, залишила на орендованій квартирі. Не знала як на довго тут затримаюсь, але глибоко в душі відчувала, що залишусь назавжди. Рідне Закарпаття снилось мені кожної ночі, рожевим світанком переливалось у кожному сході сонця бетонного міста, духмяними травами ранкового лісу манило, кликало, шепотіло, приворожувало… Моє серце завжди належало йому. Моє єство вело мене сюди, назад, до колиски моєї родини й родинної сили.

Так вже сталося, усі Магури по жіночій лінії народжувалися занадто талановитими, надприродно привабливими, надзвичайно мстивими та нереально винахідливими. Хоча ні, до останнього нас зобов’язував відьомський кодекс. Всі знають, що жінка страшна у своїй імпровізації, а відьма тим паче. Але про все по черзі. 

І справді, жінки наші славилися не тільки на всю Україну, а й за її межами про наш славетний рід знали не з чуток. Хто боявся, хто поважав, хто ненавидів — у кожного свої недоліки, але факт залишався фактом. Поверталося усім по справедливості, бо саме ця чеснота була в основі девізу нашої родини. Помста? Ні. Це занадто, навіть принизливо для нас, або ж ми занадто ліниві для цього й дозволяємо кармі робити свою справу. 

Навчати відьомського ремесла нас починали з самого дитинства. Спеціальної освіти в якихось закладах не було, звичайне домашнє навчання. Але мама й бабуся настільки переймалися моєю відьомською освітою, що хотілось часом їсти землю. Школа ставала віддушиною, місцем, де я могла розслабитись, зосередитись і займатися в тому напрямку, який оберу самостійно.  Але маю віддати належне, знання втокмачили мої рідні якісно, навіть коли захочеш — не забудеш. Наговори, заговори й інші чаклунські штучки від зубів відскакували. Та я вперто ігнорувала свою сутність, хоча добросовісно вивчала ремесло, але ні себе, ні свій дар серйозно не сприймала. Просто відхрещувалась, бо мені хотілось волі. Тоді себе такою я не відчувала. Тому щойно закінчивши школу, втекла до столиці гризти граніт медичної науки. І от, я, дипломований лікар, стою на вокзалі, раніше ненависного міста, жадібно вдихаючи аромат такої жаданої свободи. Я повернулась сюди, до місця своєї сили.