Парубочий вечір

Ранок у відрядженні починався для Морґрата стандартно: кава, звіт про курс валют (золото до душ грішників) і вид на Світлу Столицю, яка прокидалася під звуки церковних дзвонів (які Морґрат подумки обіцяв переплавити на щось корисніше, наприклад, на дверні ручки).

Він зробив ковток ароматного напою, коли Рита, яка дофарбовувала вії перед дзеркалом, буденно запитала:

— Любий, ти ж пам'ятаєш, який сьогодні день?

Кава застрягла у горлі Темного Володаря.

Час зупинився. Перед внутрішнім зором Морґрата зі швидкістю світла пронеслися дати: Річниця весілля? Ні, це восени. День нашого першого поцілунку на руїнах ельфійського форпосту? Ні, це було взимку. День народження? Її? Тещі? Моєї мами (святі боги, тільки не це)? День, коли ми завели Азазеля?

Холодний піт проступив на його чолі. Він знав: неправильна відповідь може коштувати йому не просто скандалу, а, можливо, кількох років життя або перетворення на тумбочку.

— Емм... — видавив із себе Морґрат, намагаючись виграти час і потайки зазирнути в свій записник. — Звісно, пам'ятаю. Це день... день...

— Вальпургієва ніч, дурненький, — розсміялася Рита, кидаючи помаду в сумочку. — Я ввечері відлітаю на Лису Гору. Зустрічаємося з дівчатами з коледжу. Буде Стелла, будуть дріади, можливо, підтягнеться Гінгема, якщо її знову не забанили в магічному чаті. Тож не чекай мене до ранку. І не здумай сумувати.

Вечір настав несподівано швидко. Спочатку Морґрат радів тиші. Він нарешті міг подивитися дурне шоу про битву големів, яке Рита називала "деградацією". Він замовив піцу з подвійним сиром і анчоусами (Рита терпіти не могла анчоуси).

Але десь на третьому шматку піци і другому раунді големів стало... тихо.

Надто тихо.

Ніхто не коментував, що у синього голема погана техніка удару. Ніхто не просив зробити чай. Ніхто не сміявся над його саркастичними жартами.

Морґрат подивився на магічний кристал зв'язку.

— Артуре? — запитав він, коли в кулі з'явилося втомлене обличчя Магістра. — Спиш?

— Намагаюся, — зізнався Артур. — Але сниться бюджетний дефіцит. А ти чого не спиш?

— Рита на шабаші.

— О, — в голосі Артура з'явилися нотки розуміння. — Ти один. І тобі нудно.

— Мені не нудно, я рефлексую, — заперечив Морґрат. — Але... слухай, ти ж розлучений уже років десять? Що ти робиш вечорами, коли не рятуєш світ?

— Ну... пишу мемуари. Полірую меч. Іноді граю в шахи сам із собою.

Повисла пауза. Двоє наймогутніших чоловіків континенту усвідомили всю глибину своєї соціальної трагедії.

Артур тим часом склав в голові два плюс два.

— Слухай, — його голос набув змовницьких ноток. — То ти тепер... холостяк на добу? Слухай, а давай влаштуємо "Парубочий вечір"? Тільки ми, старі бойові коні.

— Це як? — насторожився Морґрат. — Будемо дивитися на вогонь і мовчати про подагру?

— Ні! Я сто років нікуди не вибирався. Без пафосу, без корон, без протоколу. Тільки чоловіча компанія. Згадаємо молодість…

Через годину дивна компанія зібралась в закритій VIP-залі ресторану "У Валеріуса" (колишня таверна "Кривий Меч", яка тільки нещодавно долучилась до відомої в Темних Землях мережі, але вже отримала три зірки Мішлен від гномів).

По-перше, Морґрат. Без мантії, у звичайній (хоч і дорогій) сорочці.

По-друге, Артур. Екс-магістр, нинішній голова тимчасового уряду, який виглядав так, наче втік з уроків.

По-третє, Міністр оборони, барон Тихомир. Який вже після третьої чарки виявився бароном Войовничим.

По-четверте, Гном фон Бьоршель, голова Центрального Банку Світлих Земель. Гном прийшов зі своїм кухлем і бочкою "резервного фонду" (міцного елю).

І, звісно, сам Сер Валеріус. Власник ресторанної мережі, котрий дуже вчасно був у Світлій Столиці у справах.

— За що п'ємо? — запитав Бьоршель, розливаючи густу, як нафта, рідину.

— За стабільність курсу золотого дуката? — запропонував Міністр оборони.

— Нудно! — відрізав Артур. — Давайте за нас. За тих, хто вижив. За тих, хто ще може підняти меч... або хоча б келих, не розливши.

Перші дві години вечір нагадував засідання клубу анонімних трудоголіків.

Морґрат скаржився на те, що молодь не хоче працювати. Артур скаржився на радикуліт і те, що кольчуга тепер тисне в плечах. Гном розповідав про інфляцію і про те, що міфрил вже не той.

Це була зустріч дядьків середнього віку, які намагалися бути солідними.

Але потім "Резервний фонд" Бьоршеля закінчився і Валеріус дістав зі схованки "Сльозу Дракона" — напій, заборонений Женевською конвенцією.

І тут почалося.

— Ви, молодь, не знаєте, що таке справжній рейд! — гупав кулаком по столу Артур (звертаючись до сорокарічного Міністра Оборони). — Ми спали в болоті! Ми їли кору! Ми били драконів голими руками!

— А я, — перебивав Морґрат, розстібаючи комір, — я особисто вів у бій легіони скелетів! Ех, який був час... Ніяких комітетів, ніяких профспілок. Захотів — спалив місто. Захотів — побудував. Романтика! А зараз вже поперек болить… 

— Кажіть за себе! Я ще ого-го! — раптом заявив Валеріус. Очі колишнього героя горіли дивним вогнем. —  А я ще можу! Я можу меч зубами підняти!

— Не вірю, — скептично сказав гном.

— Б’ємось об заклад на золотий запас країни? — Валеріус схопив зі стіни декоративний дворучний меч.

З цього моменту вечір перестав бути нудним і перейшов у фазу "слабоумство і відвага".

Хронологія подій (відновлена за показами бармена):

23:00 — Змагання з армреслінгу між Морґратом і Артуром. Переміг стіл (зламався навпіл).

00:15 — Караоке. Артур і Валеріус дуетом виконують баладу "Ой, чий то кінь стоїть" (в обробці для органу і електрогітари). Міністр оборони плаче від розчулення.

01:30 — Ідея поїхати "до дівчат" відкинута як недостойна. Замість цього виникає ідея поїхати до статуї Першого Короля на центральній площі, щоб запитати в нього поради щодо монетарної політики.