Старий Ворог Краще Нових Двох

У кабінеті Темного Володаря панувала робоча атмосфера. Шейд, голова розвідки, монотонно зачитував зведення за тиждень, тицяючи указкою в мапу.

— ...на Північному Фронті без змін, дракони линяють, урожай отруйних грибів перевищив норму. А тепер, Ваша Темносте, — голос ельфа затремтів від радісного збудження, — у мене для вас “десерт”.

Він витримав театральну паузу.

— Наша агентура в Світлій Столиці доповідає: Король підписав указ про відставку Магістра Артура!

Шейд усміхнувся так широко, що це виглядало моторошно.

— Старого відправляють на пенсію. Вирощувати капусту і писати мемуари. А на його місце, командувачем Західного Фронту, призначають герцога Леопольда. Це двоюрідний племінник Короля.

Морґрат, який саме підносив чашку до рота, завмер.

— Леопольда? — перепитав він. — Того самого, який на минулому балу заплутався у власному плащі і впав у торт?

— Саме так! — засяяв Шейд. — Він ідіот, сір! Спадковий, клінічний бовдур. Він плутає кавалерію з артилерією. Це ж подарунок долі! Ми зможемо прорвати Західний Фронт за тиждень!

Морґрат повільно поставив чашку на стіл. Дзенькіт порцеляни пролунав як вирок.

— Шейде, — тихо сказав Володар. — Ти ідіот.

Посмішка розвідника зів'яла.

— Але... чому, сір? Ворог слабшає!

— Ворог не слабшає, Шейде. Ворог стає непередбачуваним. А це найгірше, що може статися у військовій логістиці.

Морґрат підвівся і підійшов до карти, вказуючи на сектор, де стояв корпус Артура.

— Подивись сюди. Що ти бачиш?

— Західний Фронт. Лінія зіткнення.

— Ні, — похитав головою Морґрат. — Ти бачиш ідеально налаштований механізм. Ми воюємо з Артуром вже п'ять років. Ми знаємо його розклад краще, ніж він сам.

Володар почав загинати пальці:

— По вівторках він проводить "розвідку боєм". Ми знаємо про це, тому виводимо в поле новобранців. Вони стріляють, ми стріляємо (переважно в повітря). Всі отримують досвід, всі отримують медалі, звіти красиві.

— По четвергах ми "атакуємо". Артур знає про це і відводить війська на другу лінію. Ми захоплюємо пагорб, ставимо прапор, п'ємо чай. У п'ятницю Артур "героїчно відбиває" пагорб назад. Ми відступаємо, списуємо старі намети як "бойові втрати" і отримуємо бюджет на нові.

Морґрат повернувся до Шейда.

— Це не війна, Шейде. Це Екосистема. Це спільний тренувальний табір з підвищеною відповідальністю. Втрати — мінімальні. Гинуть тільки ті, кому на роду написано втопитися в калюжі. Артур — професіонал. Він не спалить село просто так. Він не використає заборонену магію, бо знає наслідки. З ним можна мати справу.

— А тепер уяви Леопольда, — голос Володаря став зловісним. — Цей молодий півень захоче "Слави". Він не знає правил. Він не читав негласних домовленостей.

Морґрат почав ходити кабінетом.

— Він кине кінноту на мінні поля, бо це "епічно". Він накаже магам викликати вогняний дощ, не подивившись на прогноз вітру, і спалить власні обози. Він порушить графік поставок! Мої солдати звикли до обіду о першій, а Леопольд атакуватиме під час сієсти! Це варварство!

— Я не подумав про це... — пробурмотів Шейд.

— Отож. Артур — це стабільність. Це прорахований бюджет і спокійні нерви. А Леопольд — це хаос. Він своєю тупістю змусить нас воювати по-справжньому. А справжня війна — це дорого, брудно і нерентабельно.

Морґрат рішуче грюкнув долонею по карті.

— Ми не можемо цього допустити. Артур має залишитися.

— Але як? — здивувався ельф. — Наказ підписано Королем.

— Король підписав наказ, бо думає, що Артур старий і вже не може впоратися з "Темною Загрозою". Значить, ми маємо переконати Короля в зворотному.

— Як?

— Ми маємо створити таку Загрозу, з якою впорається тільки Артур. І зробити це так, щоб Леопольд наклав в штани ще на підході до штабу.

Володар хижо усміхнувся.

— Зілче, скасовуй усі відпустки. Ми починаємо спецоперацію "Врятувати рядового Магістра". Мені потрібні найкращі некроманти, спец ефекти і, можливо, той старий гумовий дракон з комори театру. Ми влаштуємо їм таке шоу, що Король благатиме Артура повернутися.

***

Джеймс Камерамен, легендарний режисер, відомий своїми фільмами про синіх ельфів та кораблі, що тонуть, стояв на вершині пагорба. На ньому був берет, жилетка з купою кишень і мегафон, посилений темною магією.

Він переживав творчий ренесанс.

— Більше вогню на лівому фланзі! — кричав він у мегафон. — Орки! Ви вмираєте так, наче хочете спати! Мені потрібна драма! Мені потрібен Станіславський! Коли вас "пронизує" спис, ви повинні думати про втрачене дитинство, а не про обід!

— Містере Камерамен, — обережно зауважив Зілч, що виконував обов’язки продюсера. — Бюджет на піротехніку ми вже перевищили втричі.

— Мистецтво вимагає жертв! — відмахнувся геній. — І бажано в тротиловому еквіваленті. Ви хочете, щоб Світлі повірили в кінець світу чи ні?

— Хочу.

— Тоді не заважайте мені творити історію! І скажіть тому тролю, щоб прибрав посмішку. Він грає "Жах Безодні", а не клоуна на дитячому ранку!

Морґрат сидів поруч у кріслі (яке принесли з його вітальні), спостерігаючи за метушнею. Перед ним розгорталася картина, гідна пензля божевільного художника. 8-й Резервний Легіон орків накладав грим. Їм малювали додаткові шрами, клеїли бутафорські роги і поливали обладунки спеціальним розчином, щоб вони зловісно виблискували у світлі місяця. 

— Пам'ятайте! — інструктував Камерамен натовп орків. — Ви не просто м'ясо! Ви — втілення первісного жаху! Коли будете бігти, не гарчіть як собаки. Гарчіть як доля! І, заради всіх богів, вмирайте красиво! Хто помре за пів секунди — залишиться без премії! Я хочу агонію! Драму! Шекспіра!

Настав "Час Ч".

На світлу сторону фронту прибула делегація. Герцог Леопольд фон Легкодух, у позолочених латах, на яких не було жодної подряпини, їхав попереду. Поруч із ним, з виглядом людини, яка мріє про риболовлю, їхав Магістр Артур.