Стратегія Відступу

У штабному наметі пахло вологим сукном і дешевим тютюном. Морґрат схилився над картою фронту. Його палець обводив червоний контур, що випирав у бік ворога, як грижа. 

— Долина Вічних Сутінок, — пробурмотів він. — Будь вона проклята.

Генерал Гроб-Боґар, орк з інтелектом табуретки, але хоробрістю лева, вдарив кулаком по столу.

— Ваша Темносте! Ми тримаємо її вже пів року! Мої хлопці вгризлися в землю! Мідні копальні працюють! Ми не віддамо ні п’яді! 

— Генерале, — тихо сказав Морґрат. — Подивіться на цифри. 

Він кинув на стіл звіт Зілча. 

— Ми витрачаємо тисячу золотих на тиждень на утримання логістики, бо дороги в долині розмило. Ми втрачаємо по двадцять солдатів щодня від снайперів Світлих, які сидять на висотах. А міді ми видобуваємо на п'ятсот золотих. 

— Але це наша земля! — заперечив генерал. — Це честь Імперії! 

— Честь не можна переплавити на обладунки, — відрізав Володар. — Ми в мінусі. Ця долина — капкан. І ми в ньому сидимо.

Морґрат взяв вугілля і провів жирну лінію значно південніше. 

— Урвище Сліз. 

Генерали ахнули. 

— Відступити? — прошепотів начальник штабу. — Здати долину без бою? Світлі засміють нас! 

— Нехай сміються, — Морґрат випростався. — Урвище — це природна фортеця. Висота сто метрів. Вузькі проходи. Там ми зможемо тримати оборону силами одного батальйону, а решту п'ять кинути на інші ділянки. 

— Але там люди... — нагадав Зілч. — Три села. Шахтарі. 

— Ми забираємо всіх, — твердо сказав Володар. — Я особисто очолю евакуацію. Ніхто не залишиться для "світлого визволення".

Евакуація йшла важко. Долина виправдовувала свою назву: тут завжди стояли сутінки і мряка. Дороги були забиті возами, мулами і гаргульями, що тягли майно.

Морґрат не сидів у кареті. Він був у центрі подій, у брудному плащі, особисто штовхаючи воза, що застряг у багнюці. Але найважче було не з багнюкою. Найважче було з людьми.

У селі Мідний Кут староста, дід Панас, забарикадувався у своїй хаті з арбалетом. 

— Не піду! — кричав він через вікно. — Тут мій дід помер, тут мій батько помер, і я тут помру! Я буду захищати поріг до останньої краплі крові! Світлі не пройдуть! Навколо зібралися інші селяни, які теж вагалися. Героїчна риторика діда діяла на них як наркотик.

Морґрат підійшов до вікна, ігноруючи націлений арбалет. 

— Панасе, відчини. 

— Ні! Смерть краща за ганьбу! Я стану героєм! Про мене складуть пісню! 

— Панасе, — втомлено сказав Володар. — Ти дурень.

Він махнув рукою, і двері злетіли з завіс (акуратно). Морґрат зайшов у хату, сів на лавку і налив собі води з глечика. 

— Послухай мене уважно, старий. Ти знаєш, хто вигадав байки про "солодку смерть за батьківщину"? 

— Хто? — розгубився дід, опускаючи арбалет. 

— Скарбники Світлого Альянсу. 

— Га? 

— Це чиста економія, Панасе. Герою, який помер, не треба платити пенсію. Йому не треба лікувати ревматизм за державний кошт. Йому ставлять дешевий пам’ятник з гіпсу, і все. Економія бюджету.

Морґрат обвів поглядом селян, що скупчилися у дверях. 

— Світлі хочуть, щоб ви померли "красиво". А я — Темний Володар. Я цинік і прагматик. Мені не потрібні ваші трупи. Мені потрібні ваші робочі руки. Мені треба, щоб ви жили, народжували дітей і платили податки. Я хочу, щоб ти, Панасе, жив до ста років і пив пиво в безпеці за Урвищем Сліз, а не гнив у цій ямі.

Він підвівся. 

— Смерть — це не подвиг. Смерть — це кінець роботи. А в мене для вас ще багато роботи. Тому вантажте свої дупи на вози. Пенсійний фонд Імперії гарантує виплати тільки живим.

Дід Панас почухав потилицю. 

— Ну... якщо про пенсію, то це аргумент. А козу можна взяти? 

— І козу, і тещу, і навіть той старий самогонний апарат, — кивнув Морґрат. — Поїхали.

Через три дні останній віз Темної Армії перетнув міст над Урвищем Сліз, і сапери підірвали переправу. Морґрат стояв на висоті, дивлячись у бінокль.

У Долину Вічних Сутінок входила армія Світлих. Вони йшли красиво: рівні ряди, блискучі лати, прапори. 

— Дивіться, як вони радіють, — пробурмотів генерал Гроб-Боґар. — Вони зайняли копальні. 

— Вони зайняли проблему, — виправив Морґрат.

Він бачив те, чого не бачили світлі генерали. Він бачив розмиті дороги, по яких важка кавалерія паладинів уже почала грузнути. Він бачив туман, що псував тятиви луків. І він знав про Тих, Хто Залишився.

Не всі послухали Морґрата. Близько сотні місцевих — мисливців, лісорубів і просто впертих похмурих чоловіків — відмовилися їхати. Вони не хотіли помирати "героїчно" у відкритому бою. Вони пішли в ліси.

— Ваша Світлосте! — доповів світлий ад'ютант своєму генералу внизу в долині. — Ми захопили село Мідний Кут! Воно порожнє! 

— Чудово! Розквартирувати війська! 

— Але... е-е... колодязі засипані. А в хатах немає дверей. І хтось написав на стіні хатини: "Ласкаво просимо в пекло, ціни на житло завищені".

Тієї ж ночі почалося. Морґрат, сидячи у своєму новому укріпленому штабі на Урвищі, читав перехоплені донесення Світлих: "...Обоз із продовольством зник. Знайшли тільки колеса...", "...Патруль потрапив у вовчу яму”, “Двох вартових застрелили на посту...", "...Шахти затоплені. Відновлення коштуватиме мільйони..."

Дід Панас (який таки поїхав, але залишив свого сина з "інструкціями") знав кожну стежку. Ті, хто лишився, перетворили життя окупантів на кошмар. Вони не воювали за Темного Володаря. Вони воювали проти чужинців, які топтали їхні городи.

— Ну що, генерале? — запитав Морґрат Гроб-Боґара, який тепер дивився на долину із задоволенням, — Хто виграв? 

— Ми, — визнав орк. — Світлі змушені тримати там три корпуси, щоб охороняти порожні шахти і ловити партизанів. Вони загрузли. А ми сидимо на горі, п’ємо каву і економимо бюджет. 

— Саме так.

Морґрат відвернувся від урвища.