Апокаліпсис Сімейного Типу

Була гроза. Така, яку люблять описувати в дешевих готичних романах: блискавки розривали небо, грім стрясав фундамент Цитаделі, а вітер вив, наче хор грішників, яким урізали пайку.

Морґрат і Рита сиділи у вітальні. Це був ідеальний вечір. Морґрат читав "Менеджмент Хаосу", Рита пила глінтвейн, а Азазель доїдав чиюсь латну рукавицю.

Раптом у головні ворота постукали.

Не просто постукали. Це був звук, ніби хтось намагався вибити триметрові дубові стулки, оббиті залізом, за допомогою тарана або дуже важкої сумочки.

— Хто це може бути? — насупився Морґрат. — Світлі зазвичай нападають на світанку. А для кур’єра надто агресивно.

Він глянув на Риту.

І вперше за всі роки шлюбу побачив, як з обличчя його дружини — жінки, яка сміялася в обличчя демонам і ганяла шпигунів мокрим рушником, — сходить уся барва.

— Це Вона... — прошепотіла Рита. — Морґрате, ховайся. Або краще — біжи.

— Хто?

— Мама.

Перш ніж Морґрат встиг запитати, чому треба боятися мами (його власна, як ми пам'ятаємо, була жінкою специфічною, але милою), двері до зали розчахнулися. Магічні замки просто розплавилися. Варта (два тролі) висіла на люстрі, скиглячи від жаху.

На порозі стояла Жінка.

Вона була невисока, кремезна, у мокрому плащі і капелюсі, з якого стікала вода. В одній руці вона тримала валізу розміром з невеликий будинок, а в іншій — парасольку, яка виглядала як холодна зброя.

Її погляд пропалював дірки в просторі.

— Ну, здрастуйте, дітки, — промовила вона голосом, від якого Азазель сховався під диван і прикинувся пилом. — Так ви зустрічаєте матір?

— Мамо... — пискнула Рита. 

Рита! Та сама, що командувала бандитами! Тепер вона стояла, опустивши голову і склавши ручки, як першокласниця, що розбила вазу. 

— Ми... ми не чекали...

— Звісно, не чекали! — гримнула гостя, проходячи всередину і кидаючи мокрий плащ на Зілча, який саме вибіг на шум. — Ви ж навіть на весілля мене не покликали! "Забули", так? А я дізнаюся про все від сороки! Буквально від сороки!

Вона підійшла до дочки. Рита здригнулася. 

— Ти зсутулилася, — констатував прибулець, тицяючи кістлявим пальцем у плече Рити. — Я тобі сто років казала: тримай спину! Ти дружина Володаря чи мішок з картоплею? 

— Вибачте, мамо, — Рита випросталася так, що хруснули хребці.

Морґрат спостерігав за цим із відкритим ротом. 

— Ем... перепрошую, — втрутився він, намагаючись повернути собі авторитет. — А ви, власне, хто? І чому ви командуєте моєю дружиною?

Жінка повільно повернула голову до нього. Її очі були кольору болотнoї трясовини, в якій тонули надії. 

— А, зятьок... — процідила вона, оглядаючи його як товар на ринку (і явно не першого сорту). — Я — Матильда Ізольдівна. Почесна Відьма Боліт, Магістр Чорної Педагогіки і, на жаль, мати ось цього... — вона махнула рукою в бік Рити.

Матильда Ізольдівна окинула критичним поглядом залу.

— Портьєри не випрасовані. Черепи не наполіровані. Аура негативна, але не в тому сенсі, що треба. Бардак. Рито, ти чим займаєшся? Чому чоловік ходить у м’ятому плащі?

Рита лише нижче опустила голову.

— Вибачте, мамо.

Матильда пройшла до найкращого крісла (Морґрата), сіла в нього і владно постукала костуром.

— Чай. З ромашкою. І щоб вода кипіла рівно три хвилини. Рито, бігом.

Рита, Велика Пані Темних Земель, зірвалася з місця і побігла на кухню, бурмочучи під ніс: "Три хвилини, три хвилини..."

Морґрат залишився сам на сам із Злом, про яке не дізнаєшся у стародавніх пророцтвах, бо навіть пророки боялися про це згадувати.

— Отже, — почала Матильда. — Я приїхала пожити. Недовго. Місяць-два. 

— Що? — Морґрат відчув, як у нього сіпається око. 

— У мене на болотах ремонт. Капітальний. Міняю гнилу гать на паркет з мореного дуба. Жити там неможливо, жаби страйкують, будівельники — зомбі, руки з дупи ростуть. Тому я тут.

Рита повернулася з чаєм. Руки у неї тремтіли, але чашка не дзеленчала (бо мама ненавидить зайві звуки). 

— Ваш чай, мамо. 

Матильда зробила ковток. Пауза тривала вічність. 

— Перетримала, — винесла вердикт теща. — Гірчить. Але пити можна. Сідай, розказуй, як ти докотилася до такого життя. Чому в кутках павутиння? 

— Це для атмосфери, мамо! Це замок Темного Володаря! 

— Це антисанітарія! Павутиння має бути красивим, симетричним, а це — безлад. Завтра ж генеральне прибирання. І ти, зятьок, теж. Я бачила твій тронний зал, там пилюки на палець.

Морґрат хотів сказати, що він править світом, а не миє підлогу. Але він подивився на Матильду. Потім на Риту, яка сиділа з рівною спиною і виразом жаху на обличчі. Він зрозумів: ця жінка виховала Риту. Вона зробила з неї ту сталеву леді, яку він кохає. І якщо Рита її боїться — значить, у Матильди Ізольдівни є сила, про яку не пишуть у гримуарах.

— Звісно, Матильдо Ізольдівно, — покірно сказав Темний Володар. — Завтра ж наведемо порядок. 

— От і добре, — кивнула теща. — А тепер показуйте мою кімнату. Сподіваюся, вона не біля катівні? Я чутливо сплю, крики мене дратують. Хіба що вони ритмічні.

Коли процесія рушила коридором, Зілч визирнув із-за штори і перехрестився (хоч був атеїстом).

— Це кінець, — прошепотів він. — Темна Імперія впала. Тепер тут Диктатура Мами.

***

Перші сорок вісім годин правління Матильди Ізольдівни перетворили життя в замку на пекло, яке навіть Данте не зміг би описати, бо йому б забракло епітетів.

Для Рити це було повернення у важке дитинство. 

— Рито, чому в тебе синці під очима? Ти знову читала вночі? — Матильда переслідувала доньку з ложкою риб'ячого жиру. 

— Мамо, це не синці, це "смокі-айз", це макіяж! І мені триста років! 

— Тобі завжди триста, а розуму як у п’ятирічної. Пам'ятаєш, як ти в сімдесят п'ять років намагалася приворожити сусідського кота? Ти завжди була імпульсивною. А цей борщ? Ти його варила чи просто кинула буряк у окріп і помолилася?