Нерозривні Сімейні Узи.

Була третя година ночі.

Замок спав. Навіть привиди, які зазвичай виють у Західній Вежі, взяли вихідний через біль у горлі.

Морґрат спав, обіймаючи подушку. Йому снився чудовий сон: податкова звітність зійшлася до копійки, а Світлі Землі добровільно перейшли на використання темної валюти.

*ТУК-ТУК-ТУК.*

Звук був сухим і наполегливим, наче хтось стукав кісткою по склу.

Морґрат розплющив одне око.

За вікном, на карнизі, сидів Сич.

Це був не звичайний сич. Пір’я у нього не було — тільки голий скелет, у якому пульсувало тьмяне червоне світло. В очницях горіло пекельне полум'я, а дзьоб був зроблений з чорного вулканічного скла.

— Вашу ж маму... — пробурмотів Морґрат, накидаючи халат. — Кому не спиться?

Він відчинив вікно. В кімнату війнуло запахом сірки і смаженого бекону.

Сич діловито простягнув лапу, до якої був прив’язаний чорний конверт із сургучевою печаткою у вигляді перевернутої пентаграми.

— Кур’єрська доставка “Пекло-Експрес”, — прокаркав птах хрипким басом. — Розпишіться в отриманні. Кров’ю, будь ласка.

Морґрат штрикнув палець голкою, капнув на бланк, і сич, задоволено клацнувши дзьобом, зник у спалаху вогню, ледь не підпаливши штори.

Володар сів на край ліжка і тремтячими руками розкрив конверт.

— Хто там? — сонно запитала Рита, не вилазячи з-під ковдри. — Знову генерали? Скажи їм, що війна починається о дев’ятій.

— Гірше, — прошепотів Морґрат. — Це батьки.

Він розгорнув лист, написаний на людській шкірі (елітна канцелярія Пекла).

"Любий синку (і та дівка, з якою ти живеш, ми все бачимо),

Ми знаємо, що ти дуже зайнятий 'завоюванням світу' (хоча, судячи з новин, ти більше займаєшся готельним бізнесом), але є дати, які не можна пропускати.

У цю суботу ми святкуємо 666-річчя нашого Спільного Посмертя (Діамантово-Сірчаний Ювілей).

Буде весь бомонд Дев’ятого Кола. Дядько Люцифер обіцяв заїхати, якщо не буде заторів на Стіксі.

Твоя присутність обов’язкова. Відмови не приймаються (інакше тато підніметься і надере тобі вуха, і йому байдуже, що ти Темний Володар).

З любов'ю, Мама.

P.S. Одягнися легко, у нас кондиціонер зламався, спека страшна."

Морґрат зблід. Лист випав з його рук.

— Триста років... — прошепотів він. — Я не бачив їх триста років. Я навіть пам’ятника їм не поставив, бо ховати було нічого.

Рита сіла, поправила зачіску і взяла лист.

— Ого. 666 років разом. Це солідно. Треба їхати.

— Ти не розумієш! — Морґрат схопився і почав міряти кроками спальню. — Це ж мої батьки! Тато — Герцог Пекла у відставці. Він вважає, що я ганьблю рід!

— Чому?

— Бо я реформатор! Для нього "ефективний менеджмент" — це коли ти вариш ворогів у котлі, а не береш з них податки! Він скаже, що я м’якотілий! Що я ліберал! А мама... Мама почне питати, чому я такий худий і коли будуть онуки-антихристи!

Він схопився за голову.

— Я не можу їхати! У мене війна! У мене звітність! У мене Азазель линяє!

Рита встала, підійшла до чоловіка і дала йому легенького ляпаса.

— Морґрате, припини істерику. Ти Володар Темряви чи підліток, який отримав двійку?

— Я син своїх батьків, а це набагато страшніше, — буркнув він.

— Послухай, — Рита поклала руки йому на плечі. — Це ювілей. Таке буває раз на вічність. Якщо ми не поїдемо, вони образяться. А ображені родичі з Пекла — це гірше за інквізицію.

— Але я боюся...

— Чого? Що тато насварить? Тобі 400 років, у тебе є Меч Тисячі Криків і власна Імперія. Ти впораєшся.

Вона усміхнулася.

— До того ж, я хочу з ними познайомитися. Цікаво ж подивитися, звідки у тебе ця манія до чорного кольору і пафосних промов. Це генетика чи виховання?

Морґрат подивився на дружину. В її очах світилася рішучість (і цікавість жінки, яка хоче побачити дитячі фотографії чоловіка, які точно є у мами).

— Ти не передумаєш?

— Ні.

— І ти поїдеш зі мною? У Пекло? Там, м’яко кажучи, не курорт.

— Любий, я пережила ремонт у замку і твоє весілля. Пекло мене не злякає. Пакуй валізи.

Наступного ранку в покоях панував хаос.

Морґрат бігав із списком "Що взяти, щоб не згоріти і не зганьбитися".

Рита спокійно складала сукні.

— Зілче! — кричав Володар. — Де мій парадний вогнетривкий плащ? Той, з азбестовою підкладкою!

— У хімчистці, сір! — відповідав гоблін, який теж пакував речі (його брали як носія і живий щит на випадок незручних запитань).

— А подарунок? Що ми даруємо?!

— Я замовила, — спокійно сказала Рита. — Новітній магічний кондиціонер "Арктичний Подих ПРО МАКС". Мама писала, що їм спекотно. Це буде найкращий подарунок.

— Геніально, — визнав Морґрат. — Тато оцінить. Він любить технології, хоча й прикидається консерватором.

Азазель сидів у переносці і гриз ґрати. Його теж брали, бо залишити кролика-монстра без нагляду на вихідні означало повернутися на руїни.

— Ну що, готові? — запитав Морґрат, стоячи перед величезним дзеркалом, на якому Зілч крейдою малював портал.

Він був у своєму найкращому чорному костюмі. Рита була у червоній сукні ("Щоб пасувати до інтер'єру", — сказала вона).

— Готові, — кивнула вона. — Відчиняй браму, Зілче. Їдемо до свекрухи на млинці. Тобто, на грішників.

Зілч дочитав закляття. Дзеркало пішло брижами, стало чорним і війнуло жаром.

— Наступна зупинка — Пекло, Центральний Вокзал, — оголосив гоблін.

Морґрат глибоко вдихнув, взяв Риту за руку і зробив крок у безодню.

Вийшовши з порталу на Центральному Вокзалі Пекла (який підозріло нагадував звичайний вокзал у годину пік, тільки з лавою замість рейок), Морґрат зрозумів свою помилку. Він не взяв маскування.

Тільки-но вони ступили на "Бульвар Грішників", як почалося.

— Морґрате! Старий друже! — закричав рогатий демон у діловому костюмі, махаючи кейсом. — Скільки літ! Пам'ятаєш мене? Я — Асмодей, ми підписували контракт на поставку душ у 1556-му!