Стокгольмський синдром навпаки

Рита мала одну слабкість, яку Морґрат ніяк не міг викорінити. Вона обожнювала базар. Не елітні бутіки з оксамитовими шторами, де ельфи пропонують шампанське, а справжній, галасливий, смердючий ринок у Нижньому Місті. Там, де гобліни торгують краденим, бабки продають сушених жаб, а в натовпі можна знайти все: від антикварної магії до свіжої ріпи.

— Це колорит, Морґрате! — казала вона. — Ти відірваний від народу. А я хочу знати, чим живуть прості орки. 

— Бери охорону! — благав Володар. — Хоча б загін тіньових убивць! 

— Щоб вони ходили за мною і лякали продавців? Мені ж тоді знижку не зроблять! Я йду сама.

І вона йшла. Одягала простий (але з якісної тканини) плащ, ховала вогняне волосся під каптур і розчинялася в натовпі.

Того дня Рита вибирала перець. 

— Цей чилі недостатньо злий, — критикувала вона продавця-гнома. — Мені треба такий, щоб від нього плакали навіть дракони. Мій чоловік любить гостре.

Вона була так захоплена нюханням паприки, що втратила пильність. Ззаду підійшли троє. Це були не професійні диверсанти Світла (ті зазвичай працюють тонше), а звичайнісінькі "Лицарі Великої Дороги" — банда місцевих головорізів, які вирішили, що самотня жінка з дорогим перстнем на пальці — це легка здобич.

Усе сталося миттєво. Ривок. Мішок з грубої мішковини на голову (прямо поверх зачіски, що обурило Риту більше, ніж сам факт нападу). Удар чимось важким, але м’яким (схоже, мішком з піском), щоб не кричала. 

— Хапай її! В фіру! — прохрипів ватажок. — Перстень знімемо потім, бо палець відрізати доведеться!

Риту кинули на купу соломи у старому возі, закидали зверху капустою для маскування, і віз, гуркочучи, поїхав геть з ринку. Ніхто нічого не помітив. На ринку Нижнього Міста і не таке буває.

***

Морґрат працював. Він саме зводив баланс поставок сірки і був у стані глибокого трансу. Час минав. Сонце сіло. Свічки догоріли наполовину.

О 19:00 була вечеря. Священний час. Якщо він запізнювався хоча б на дві хвилини, Рита зазвичай вривалася в кабінет, відбирала перо і влаштовувала йому лекцію про те, що "гастрит не лікується магією" і що "робота не вовк (на відміну від його генералів)".

Але зараз було тихо. Підозріло тихо. 

— Чому вона не кричить? — прошепотів Морґрат. — Може, вона готує щось страшне? Мовчазний бойкот?

Він обережно встав і навшпиньки пішов до їдальні. Стіл був накритий. Свічки горіли. Але їжі не було. І Рити не було. Тільки Азазель сидів на столі і з докором гриз срібний свічник. 

— Де мама? — запитав Морґрат у кролика. 

Азазель сердито тупнув лапою і показав зуби. Він був голодний.

Морґрат відчув холодок у животі. Рита ніколи не залишала Азазеля голодним. Це було залізне правило.

Морґрат побіг у спальню. Порожньо. Він перевірив ванну. Порожньо. Він оббіг сад. Нікого.

Повернувшись до кабінету, він впав у крісло, схопившись за голову. 

— Вона пішла, — прошепотів він, і світ навколо похитнувся. — Вона мене покинула. 

— З чого ви взяли, сір? — обережно запитав Зілч, який з'явився з тіні. 

— Вона втомилася! Я нудний! Я постійно на роботі! Я забув про річницю нашого першого погляду! Вона знайшла когось кращого... Може, того світлого барона, якого ми не стратили минулого місяця? Він молодий, у нього кучері...

Морґрат почав ходити кабінетом, накручуючи себе до стану істерики. 

— Я тиран! Я деспот! Зі мною неможливо жити! Звісно, вона втекла! Вона зараз десь на морі, п'є коктейлі і сміється з моїх звітів!

Він уже хотів наказати готувати армію для походу на курорти, щоб повернути кохану силою (або благаннями), коли Зілч кашлянув. 

— Ваша Темносте, дозвольте зауважити. 

— Що?! 

— Ви були в її кімнаті? 

— Був! Її там немає! 

— А її речі?

Морґрат завмер. Він кинувся назад у спальню Рити. Шафи були повні суконь. На туалетному столику стояли всі її баночки з кремами (які коштували як річний бюджет провінції). А головне — на полиці стояли "бабусині речі". Череп-нічник (який клацав зубами). Мітла з чорного дуба. Старовинна книга "1000 способів зварити суп і ворога".

— Вона б це не залишила, — твердо сказав Морґрат. — Вона може покинути мене. Вона може покинути Азазеля (хоча навряд). Але вона ніколи не покине свій набір для манікюру з драконячого кігтя.

Він повернувся до Зілча. В його очах більше не було паніки. Там зароджувалася холодна, чорна безодня, страшніша за будь-яку магію. 

— Вона не пішла, — констатував Володар голосом, від якого замерзла вода в графіні. 

— Виходить, що ні, — кивнув Зілч. 

— Її немає в замку. Вона пішла на ринок зранку і не повернулася. Висновок напрошується сам.

— Її викрали, — закінчив Зілч.

У кімнаті повисла тиша. Така важка, що, здавалося, повітря стало свинцевим. 

— Хтось... — прошепотів Темний Володар, і тіні в кутках почали видовжуватися, перетворюючись на кігті, — ...хтось насмілився торкнутися МОЄЇ дружини.

Зілч ковтнув слину. Йому стало шкода викрадачів. Він навіть не знав, хто вони, але вже подумки замовляв заупокійну службу. 

— Оголошувати план "Перехоплення"? — запитав радник. 

— Ні, — Морґрат підійшов до стіни і зняв зі стенду свій старий бойовий плащ. — Ніякої армії. Ніяких генералів. Вони можуть нашкодити їй при штурмі. Він взяв Меч Тисячі Криків (який радісно завібрував). 

— Я знайду їх сам. І я буду молитися всім богам, щоб вони не встигли їй нагрубити. Бо якщо з її голови впаде хоч одна волосина... я зроблю з цього міста кратер.

Морґрат вийшов у ніч.

***

Морґрат був у режимі холодного сказу.

Він стояв на найвищій вежі Нижнього Міста. Його плащ розвівався на вітрі, як крила демона.

Володар підняв руки, і з-під його мантії вилетіла зграя магічних кажанів-розвідників. Сотні дрібних тіней з палаючими очима розлетілися по провулках, горищах і підвалах.