Ювілейна Криза (або Чотириста Років Самотності...)

Ранок почався підозріло тихо. Морґрат прокинувся, потягнувся і за звичкою простягнув руку, щоб натиснути кнопку виклику Зілча (для ранкової кави та звіту про курс акцій). Кнопка клацнула, але ніхто не прибіг. 

— Зілче? — гукнув він. Тиша.

Він встав, накинув халат і вийшов у коридор. Порожньо. Вартових біля дверей не було. Він спустився на кухню. Казани холодні, кухарів немає. Навіть таргани, здається, евакуювалися. Він зазирнув до казарм. Ліжка застелені, зброя в пірамідах, легіонерів — нуль.

Морґрат відчув, як холоне всередині. 

— Це воно, — прошепотів він. — Це «Піднесення». Світлі боги всіх забрали. А мене залишили. Або це масова забастовка, яку я проґавив у спамі. Або епідемія миттєвої невидимості.

Він біг коридорами Цитаделі, стискаючи руків'я Меча Тисячі Криків (який теж мовчав, бо спав).

— Рито! — кричав він. — Азазель! Де всі?!

Він підбіг до масивних дверей Тронної Зали. Звідти не долинало ні звуку. Морґрат штовхнув двері, готуючись побачити руїни своєї імперії...

— СЮРПРИЗ!!! — ревнули тисячі горлянок. У темряві спалахнули сотні магічних вогників. Зі стелі посипалося конфетті (чорне та червоне). Оркестр вдарив марш “Многая літа” в хеві-метал обробці.

Морґрат від несподіванки відстрибнув назад, перечепився через власний халат і ледь не спопелив гостей бойовим закляттям рефлекторно. 

— Ви... ви... — він хапав ротом повітря, тримаючись за серце. — Я думав, усіх викрали прибульці! Я ледь інфаркт не отримав! Хіба так можна з літньою людиною?!

— От саме через літню ми і тут! — вигукнула Рита, виходячи наперед. Вона була в розкішній вечірній сукні. — З Днем Народження, любий! Чотириста років — це не жарти!

Коли перший шок минув (і Морґрат випив склянку заспокійливого еліксиру), почалася офіційна частина. Святкування було організоване з розмахом. Торт був шедевром інженерної думки. Він був заввишки з облогову вежу. На ньому палало 400 свічок. Жар від них був такий, що в перших рядах гостей почав плавитися грим. Поруч з тортом чергувала пожежна бригада гоблінів із вогнегасниками.

— Задувай! — скандував натовп. 

Морґрат підійшов ближче. 

— Якщо я дмухну, — оцінив він ситуацію, — то розлетяться і свічки, і торт, і гості. Він використав закляття «Порив Вітру» (обережно). Свічки згасли, залишивши густу хмару диму.

Потім почали підходити гості з подарунками і тостами. І кожен вважав своїм обов'язком нагадати про дату.

Першим підійшов Дракон Ігнісаурус. 

— Ну що, малий, — прогудів він, ляпаючи Володаря по спині так, що той ледь не склався. — Чотириста? Вітаю. Ти нарешті вийшов з ясельного віку. Ще якихось п'ятсот років, і в тебе почнуть рости зуби мудрості. А там і до зрілості недалеко. Тримай, це сертифікат на омолоджуючі ванни в лаві. Тобі знадобиться, луска вже не так блищить.

Потім підкотився (буквально, бо літав над підлогою) Архіліч Некроса. 

— Ласкаво просимо до клубу "Тих, кому за...", — проскрипів він. — Чотириста років... Гарний вік. Ти вже не молодий і дурний, але ще не розсипаєшся піском, як я. Хоча зморшки навколо очей я вже бачу. Тобі треба подумати про місце на цвинтарі. У мене є гарна ділянка поруч зі мною, сусідами будемо.

Морґрат нервово усміхався. Він підійшов до дзеркала. Він виглядав так само, як і двісті років тому. Жодної сивини. Шкіра гладенька. Ельфійська генетика працювала бездоганно. Але всередині щось тьохнуло.

До нього підійшла Леді Катерина. Колишня "потраплянка", а тепер бравий генерал. Вона змінилася. Волосся торкнулася сивина, фігура стала поважною, а на обличчі залягли зморшки від сміху і наказів. 

— Зі святом, шефе! — бадьоро сказала вона. — Ех, дивлюся я на вас... Відьмак ви, чи що? Я вже онуків няньчу, коліна на погоду крутять, а ви все як хлопчик. 

— Ти чудово виглядаєш, Катерино, — щиро сказав Морґрат. 

— Ага, розказуйте. Але я не скаржуся. Зате я своє пожила. А ви... ви все ще "перспективний лідер".

Поруч стояв сер Валеріус. Колишній красень-лицар відростив солідне черевце ("трудовий мозоль" від дегустацій) і лисину. 

— За здоров'я іменинника! — підняв він кухоль. — Чотириста... Це ж скільки ви ще правити будете? Я вже на пенсію хочу, а ви тільки розминаєтесь.

Морґрат втік на балкон. Там було тихо і прохолодно. Він дивився на зорі і відчував, як його накриває екзистенційна туга.

— Чотириста років, — пробурмотів він. — Чотири століття. Я пам'ятаю хліб по гривні за буханець. Я пам'ятаю моду на трикутні капелюхи. А що я зробив? Ну, збудував Імперію. Ну, провів газ. А де радість? Де безумство? Може, мені купити червону колісницю з відкидним верхом? Або зробити тату дракона на всю спину? Або кинути все і поїхати вирощувати виноград?

Він подивився на свої руки. Вони були молодими. Але він відчував себе старезним фоліантом, який всі поважають, але ніхто не читає.

Двері рипнули. Вийшла Рита. Вона принесла два келихи вина. 

— Втік з власного свята? — запитала вона, стаючи поруч. 

— Я старий, Рито. Вони всі праві. 

— Дурниці. 

— Ні, правда. Катерина і Валеріус... вони прожили ціле життя, змінилися, постаріли. А я застиг. Я як муха в бурштині. Я не змінююся. Це... це лякає. 

— Це називається стабільність, любий. Ти ельф. У вас інший таймінг.

Вона зробила ковток вина і подивилася на місяць. 

— Знаєш, я колись знала одного хлопця... Це було, здається, ще до Падіння Першої Імперії... чи то Другої? Не важливо. Йому було шістсот, і він нив, так само як ти. "Ой, я старий, життя пройшло". А потім він винайшов морозиво. І прожив ще тисячу років щасливим. 

— До Першої Імперії? — Морґрат підозріло подивився на неї. 

Рита прикусила язика. 

— Е-е... ну, це персонаж з книги. З Житомирської бібліотеки. Фантастика. Неважливо. 

Вона подивилася йому в очі. Погляд її став серйозним і якимось... бездонним. На мить Морґрату здалося, що перед ним стоїть не молода жінка, а хтось, хто бачив народження цих зірок.