Канікули Темного Володаря

Все почалося у вівторок, коли Рита увійшла до кабінету і рішуче закрила книгу обліку душ, яку читав Морґрат. 

— Ми їдемо, — заявила вона. 

— Куди? — не зрозумів Володар. — У похід? Я ще не підписав наказ про мобілізацію. 

— У відпустку, Морґрате! Ти подивись на себе у дзеркало! Зранку ти виглядаєш блідішим за Архіліча, а надвечір — зеленішим за Зілча! У тебе мішки під очима такі, що в них можна ховати контрабанду!

Морґрат спробував пручатися: — Імперія не може чекати! У нас квартальний звіт! У нас випробування диби(нова версія посилена)! Без мене все розвалиться!

— Зілч впорається, — відрізала Фаворитка. — Він трудоголік, для нього два тижні без твого мікроменеджменту — це найкращий подарунок. Пакуй валізи. Шорти я тобі вже купила.

Південні Острови (нейтральна територія Союзу Звіролюдей) зустріли їх спекою, запахом кокосів і настирливим сервісом. Морґрат і Рита зареєструвалися в готелі “Лазурний Бриз” під іменами пан та пані Тінь. Морґрат був у солом’яному капелюсі, темних окулярах і гавайській сорочці з принтом черепів (Рита сказала, що це "іронічно").

Перші два дні Володар страждав. Він лежав на шезлонгу і замість того, щоб насолоджуватися морем, прораховував траєкторію польоту чайок як потенційних розвіддронів. Коли офіціантка-кішка принесла коктейль, він автоматично перевірив його на отруту срібною ложкою. 

— Морґрате, розслабся! — шипіла Рита. — Дивись на захід сонця! 

— Я дивлюся. Сонце сідає о 19:42. Це означає, що світловий день скорочується, і нічні атаки стають ефективнішими...

Рита закотила очі і пішла на спа-процедури, залишивши Володаря нудьгувати в барі.

Морґрат сидів за барною стійкою, попиваючи “Криваву Мері” (без селери, бо це вульгарно). Поруч сів чоловік. Він виглядав старшим, міцної статури, з сивою бородою і шрамом через усю щоку, який він невміло прикривав панамою. На ньому була футболка з написом «Я люблю риболовлю», яка виглядала на ньому так само неприродно, як балетна пачка на тролі.

Чоловік замовив віскі. Чистий. 

— Важкий день? — запитав він, помітивши кислий вираз обличчя Морґрата. 

— Важке життя, — відповів Володар. — Жінка притягла відпочивати. А в мене... бізнес стоїть. Корпорація велика, персонал — ідіоти. Тільки відвернешся — хтось щось вкраде або зламає. 

— Розумію, — кивнув незнайомець, і його очі зблиснули розумінням. — У мене те саме. Молодь пішла... безвідповідальна. Їм би тільки подвиги і слава, а як окопи рити чи статут вчити — так у них “лапки”.

— О! — пожвавішав Морґрат. — Статут! Це основа! Я їм кажу: дисципліна це міць! А вони мені: “Ми хочемо індивідуальний підхід, ми творчі особистості”. 

— Творчі, ха! — грюкнув склянкою чоловік. — Я керую... е-е... охоронною фірмою «Світлий Шлях». Так мої хлопці днями примудрилися загубити коней. Бойових! Сказали, що пішли купатися.

— А мої, — підхопив Морґрат (представившись Марком, директором логістичної компанії «Темп-Транс»), — якось переплутали адресу і знесли не той замок. Довелось особисто вибачатись перед власниками (тими що вижили).

Вони розговорилися. З’ясувалося, що “Марк” і “Артур” (так назвався чоловік) мають дивовижно схожі погляди на життя.

Наступні десять днів Рита бачила Морґрата тільки за сніданком. Решту часу він проводив з Артуром. Вони сиділи на пляжі і будували замки з піску. Але це були не прості замки. Це були фортифікаційні шедеври з ровами, контрескарпами і прорахованими секторами обстрілу.

— Дивись, Марку, — казав Артур, тицяючи гілочкою в пісок. — Якщо атакувати звідси, то твої лучники на вежі будуть засліплені сонцем. Це класична помилка. 

— Слушне зауваження, — кивав Морґрат. — Але я поставлю тут дзеркальні щити. І тоді твоя важка кавалерія загрузне в цьому мокрому піску. До речі, ти знаєш, що ціна на овес виросла? Як ти утримуєш кінноту? 

— Це біль! — зітхав Артур (який насправді був Великим Магістром Ордену Срібного Грифона). — Спонсори вимагають парадів, блискучих лат, а на фураж грошей не дають. Кажуть: “Нехай щипають траву”. А бойовий кінь на траві далеко не заїде!

— А в мене проблема з металом, — ділився наболілим Темний Володар. — Контрагенти з гір (він мав на увазі драконів) постійно підвищують ціну за оренду. — О, як я тебе розумію. У мене теж є... партнери в горах. Вперті, як віслюки.

Вони грали в шахи, перетворивши звичайну партію на чотиригодинну симуляцію глобальної війни. Вони обговорювали переваги алебард проти дворучних мечів. Вони сперечалися про те, чи варто брати полонених (зійшлися на тому, що це економічно невигідно, але корисно для іміджу).

Жоден з них не здогадався, хто сидить навпроти. Для Магістра Морґрат був просто геніальним цивільним стратегом. Для Морґрата Магістр був старим воякою, який знає життя.

У останній вечір вони сиділи на пірсі, дивлячись на місяць. 

— Приємно було поспілкуватися, Марку, — сказав Артур. — Рідко зустрінеш розумну людину. А то все фанатики, герої, злодії... 

— Навзаєм, Артуре. Якби ми зустрілися за інших обставин... ми могли б багато чого досягти разом. 

— Або славно побитися, — усміхнувся Магістр. — Або так. Хай щастить у твоєму... охоронному бізнесі.

 — А тобі в логістиці. І бережи нерви, Марку. Ці твої підлеглі тебе в могилу зведуть.

Коли вони повернулися в Обсидіанову Цитадель, Морґрат виглядав засмаглим, відпочилим і повним нових ідей (зокрема, як покращити захист від кавалерії на флангах, дякуючи порадам Артура).

Рита не розмовляла з ним усю дорогу. 

— Два тижні! — шипіла вона, розпаковуючи валізи. — Я два тижні ходила на масажі сама! А ти грав у солдатики з якимось пенсіонером! Яка ж це романтика?! Ти одружений на своїй війні!

Морґрат тільки винувато знизував плечима. Він не міг пояснити їй, яке це задоволення — знайти гідного опонента для дискусії про балістику.

У кабінеті їх зустрів Зілч. Він виглядав так, ніби не спав усі ці два тижні. Око сіпалося, краватка була на вусі.