Невимовна жорстокість Темного Володаря (до тих хто на це заслуговує)

Темний Володар любив цифри. Цифри, на відміну від героїв, не брехали, не виголошували пафосних промов і не намагалися вдарити в спину.

Була глибока ніч. Морґрат сидів над річним звітом “Департаменту Податків та Зборів”.

— Зілче, — тихо промовив він.

Радник, який дрімав стоячи, миттєво розплющив очі.

— Так, Ваша Темносте?

— Подивись на сторінку 48, рядок 12. Провінція Мідні Пагорби.

Зілч підсунув окуляри.

— Надходження від податку на додану вартість... впали на 15%.

— Саме так. А згідно зі звітом розвідки, економічна активність у регіоні зросла. Там відкрилися три нові мануфактури з пошиття плащів і один завод з переробки кісток.

Морґрат закрив папку. Звук був схожий на постріл.

— Гроші десь зникають, Зілче. А я дуже не люблю, коли мої гроші зникають без мого дозволу. Збирайся. Ми їдемо в інспекцію.

— Викликати Гвардію Смерті?

— Ні. Ми їдемо як аудитори. Одягни щось менш... гоблінське. Ну, хоча б краватку.

Мідні Пагорби зустріли їх димом труб і гуркотом возів. Регіон процвітав.

Морґрат (у каптурі, що приховував обличчя) і Зілч (з текою паперів) завітали спершу до мерії, прогулялись по ринку і побалакали з торгашами, а надвечір ноги самі привели їх до маєтку Головного Скарбника регіону — Барона Гулда.

Офіційна зарплата Гулда становила 500 золотих на рік.

Його будинок, однак, викликав запитання.

Це був не будинок. Це був палац, який своїм несмаком міг би викликати інсульт у будь-якого ельфійського архітектора.

Паркан був викуваний з чистого міфрилу (стратегічний ресурс!).

На воротах висіли фамільні герби, інкрустовані діамантами розміром з кулак огра.

У дворі бив фонтан. Замість води в ньому текло витримане ельфійське вино врожаю 1260 року.

— Зілче, — прошепотів Морґрат, дивлячись на це. — Я — Володар половини цього світу. Я живу в Обсидіановій Цитаделі. У мене стіни з базальту, а підлога з граніту. Це суворо і стильно.

— Так, сір.

— А Король-Під-Горою спить на золоті. Але навіть він не дозволяє собі... — Морґрат вказав на статую Гулда в натуральну величину, зроблену з рожевого кварцу, — ...ось цього. Це не розкіш. Це виклик здоровому глузду.

Вони підійшли до воріт.

— Стій! — гаркнув охоронець (троль у позолочених латах). — Це приватна власність!

Морґрат зняв каптур.

— Це державна власність, — сказав він голосом, від якого вино у фонтані перетворилося на оцет. — Просто тимчасово окупована ідіотом. Відчиняй.

Обшук тривав годину.

У спальні скарбника знайшли ліжко, набите пухом рідкісних феніксів.

У ванній кімнаті стояв унітаз, відлитий із цільного шматка золота.

— Це ж непрактично, — зауважив Зілч, постукавши по ньому. — Золото м’яке. Воно ж деформується під вагою... кхм... користувача.

Барона Гулда знайшли у підвалі, де він намагався з’їсти свою “чорну бухгалтерію”.

Його притягли до вітальні і кинули на килим зі шкіри білого ведмедя.

— Ваша Темносте! — верещав Гулд, товстий чоловік з пітним обличчям. — Це помилка! Це спадок бабусі! Я виграв у лотерею! Це подарунки вдячних громадян!

Морґрат сів у крісло (оббите шкірою василіска, до речі, занесеного в червону книгу).

— Зілче, — сказав він. — Женевська конвенція про права полонених діє в цьому світі?

— Ні, сір. Її ще не придумали. А навіть якби придумали, ми б її не підписували.

— Чудово. Покличте майстра тортур. Він, здається, чекає в коридорі з набором інструментів “Юний інквізитор”.

Майстер тортур (мовчазний кат у червоному каптурі) зайшов, розкладаючи на столику з червоного дерева щипці, голки і дивну грушу.

— У тебе є вибір, Гулде, — спокійно сказав Морґрат. — Або ти розповідаєш усе зараз, і смерть буде швидкою. Або ти розповідаєш усе через три дні, але до того моменту ти будеш заздрити цьому килиму.

Гулд протримався рівно три секунди (поки кат просто клацнув щипцями для перевірки пружини).

— Я зізнаюся! — заридав він. — Я брав відкати! Я продавав сертифікати “Податкової Невинності”! Місцеві купці платили мені 30% податку в кишеню, а я списував їм решту як “витрати на боротьбу зі шкідниками”!

— Скільки? — спитав Морґрат.

— Два мільйони золотих за три роки!

— Два мільйони, — Морґрат похитав головою. — За ці гроші я міг би повністю переозброїти П’ятий Легіон або збудувати нову школу для гоблінів. Ти крав не у мене, Гулде. Ти крав у майбутнього цієї Імперії.

Наступного ранку на центральній площі Мідних Пагорбів зібралося все місто.

Посеред площі стояли не коні. Там стояли чотири новеньких парових тягачі “ТемПром-500”, з’єднані ланцюгами.

У центрі, прив’язаний до ланцюгів за руки і ноги, тремтів колишній скарбник.

Морґрат вийшов на поміст. Він був у повних бойових латах. Чорний плащ розвівався на вітру.

Натовп затих. Люди і нелюди боялися дихнути.

— Громадяни! — голос Володаря, підсилений магією, лунав над дахами. — Я — Темний Володар. Я можу бути жорстоким. Я можу бути нещадним. Це моя робота.

Він зробив паузу.

— Але я не злодій. Я будую державу, де працюють закони. Цей чоловік, — він вказав на Гулда, — вирішив, що він вищий за закон. Він обікрав вас. Він не збудував дороги, він не відремонтував міст, він поклав ваші гроші у свій золотий унітаз.

Натовп загудів. Злість на корумпованого чиновника була сильнішою за страх перед Володарем.

— У Світлих Землях його б посадили у в’язницю, де він за хабарі вийшов би через рік, — продовжив Морґрат. — Але ми — Темна Імперія. Ми не граємося в гуманізм. Ми гарантуємо невідворотність покарання.

Морґрат підняв руку.

— Вирок остаточний. Четвертування. Виконати.

Водії тягачів (гобліни в захисних окулярах) натиснули на важелі.

Парові двигуни ревли, випускаючи клуби чорного диму. Ланцюги натягнулися.

(Деталі цього процесу ми опустимо з етичних міркувань, але скажемо так: це було швидко, гучно і дуже повчально).