Потраплянці — горе для Володаря (або ні, все залежить від обставин)

Ділова поїздка до Південних провінцій була нудною. Темний Володар Морґрат перевіряв якість асфальту на новій трасі «Пекло-1» (назва була маркетинговим ходом, дорога насправді була гладенькою, як скло).

Кортеж рухався солідно: попереду два БТРи (Бойові Тролі-Розвідники), потім броньована карета Володаря з кондиціонером, за нею — рота елітної орчої кавалерії на варгах, а в небі ліниво нарізали кола дві віверни ДАІ (Державної Авіа-Інспекції).

Морґрат саме сперечався із Зілчем про мито на ввезення ельфійського шоколаду, коли кортеж різко загальмував.

— Що там? — невдоволено спитав Володар, не відриваючись від паперів. — Невже бандити?

— Так, сір, майже, — доповів начальник охорони, заглядаючи у вікно. — Група шукачів пригод. Перегородили дорогу. Кричать щось про “Силу Дружби” і “Звільнення Світу”.

Морґрат зітхнув. Потраплянці (мандрівники з інших світів) були у його бюджеті записані в графі “Форс-мажори та стихійні лиха”, одразу після нашестя сарани.

— Ну то розженіть їх. Тільки акуратно, не псуйте дорожнє покриття.

Почувся гуркіт, брязкіт сталі і бойові кличі. А потім — тупіт ніг, що швидко віддалявся.

— Втекли? — ліниво спитав Морґрат.

— Ну... — зам'явся охоронець. — “Друзі” втекли, як тільки побачили, що нас більше ніж троє. Ельф-лучник, гном і якийсь бард чкурнули в кущі зі швидкістю звуку. А от їхня командирка...

Ззовні почувся глухий удар і добірний матюк невідомою мовою.

— ...вона чинить опір, сір. Вже мінус два вовкулаки (переломи ребер) і одному орку вона погнула шолом. Разом із головою.

Морґрат відклав звіт. Це ставало цікавим.

Її притягли до карети через хвилину. Зв’язану, але нескорену.

Це була дівчина років двадцяти п'яти. В її очах горіла така лють, що навіть Зілч відсунувся вглиб карети.

Морґрат вийшов на повітря.

— Розв'яжіть її, — наказав він.

— Але вона кусається! — поскаржився орк.

— Я сказав, розв'яжіть. Нас тут ціла рота. Якщо ми не впораємося з однією дівчиною, то нам треба розпускати армію.

Мотузки впали. Дівчина потерла зап'ястя, сплюнула кров на асфальт і похмуро глянула на Володаря. Морґрат оглянув її. Ніякого “бронеліфчика”. Кольчуга, поверх — пластинчастий обладунок з різних елементів що не пасували один одному (явно зняті з трупів). Все в подряпинах, місцями іржаве. Меч що відібрали в неї охоронці, здавалось, був більшим за її саму.

— Ну давай, — хрипко сказала вона. — Катуй мене. Вбивай. Я нічого не скажу. І “друзів” не здам (хоча вони ті ще виродки).

Морґрат сперся на колесо карети.

— Ти не схожа на місцеву. Дивний акцент. І ця зачіска... у нас так не стрижуть. Ти з Землі? Токіо? Сеул? Чи, може, Нью-Йорк?

Дівчина здивовано кліпнула очима.

— Звідки ти..?

— Ти тут не перша. Зазвичай ви, хлопці і дівчата, з'являєтесь тут з айфонами і магічними мечами, які вбивають драконів з одного удару.

— Я з Житомира. Айфон сів у перший же день, — буркнула вона. — А магічного меча мені не дали.

— Не дали?

— Ні. Я потрапила сюди, коли мене збив кур'єр на електросамокаті. Богиня цього світу сказала: “Вибач, квота на читерські навички вичерпалась. Але ти тримайся, здоров’я тобі”. І кинула мене посеред болота.

— Класика, — мовив Володар, — То цей меч звідки?

На відміну від латів, меч виглядав не як іржавий мотлох, а мінімум як стародавній артефакт (зеленої рідкості). Дівчина гірко сплюнула на гравій.

— Стирчав посеред болота. Він важить, мабуть, 20 кілограмів! Я його перший місяць навіть підняти не могла.

Морґрат підійшов ближче. Він взяв її руку (вона спробувала вкусити його, але він спритно ухилився) і подивився на долоню.

Шкіра була грубою, вкритою старими мозолями від руків’я меча. Жодного манікюру. Тільки сліди важкої, виснажливої праці.

— І що Світлі? — спитав він. — Хіба вони не прийняли “посланницю небес”?

— Прийняли... — скривилася вона. — Подивилися, що я не вмію лікувати дотиком і не стріляю лазерами з очей, і сказали: “Ви нам не підходите. Нам потрібні Герої, а не піхота. Але можете помити підлогу в храмі за миску супу”.

— І ти пішла в найманці?

— А що робити? Їсти хочеться. Зібрала оцих... “друзів”. Думала, виконаємо квест, отримаємо нагороду. А вони втекли.

Морґрат кивнув. Йому подобалася ця історія. У ній не було "обраності". У ній була тільки впертість і фізика.

— Як тебе звати? — спитав він.

— Катя. Тобто... леді Катріна, Винищувачка Гоблінів.

— Слухай, Катю, — Морґрат проігнорував титул, — Мені не потрібні герої. Від героїв одні проблеми. Вони руйнують інфраструктуру і вимагають принцес. Але мені потрібні професіонали.

Він вказав на своїх орків, які потирали синці.

— А ти поклала трьох моїх гвардійців. Без магії. Просто залізом і злістю. Це вражає.

— Ти за це мене вб’єш? — спитав вона, дивлячись спідлоба.

— Навіщо? Це марнотратство ресурсу. Я пропоную тобі роботу.

— Роботу? У Темного Володаря? Я ж маю рятувати світ!

— Світ рятувати не треба, він в порядку. Йому потрібні дороги і стабільність. Я пропоную тобі контракт. 4-й Легіон. Важка піхота.

Він почав загинати пальці:

— Зарплата — 50 золотих на рік (регулярно, без затримок). Повний соцпакет: лікування (в нас чудові некроманти-травматологи), казенне житло (гуртожиток, але теплий), триразове харчування. Рік за півтора. Через 20 років — військова пенсія.

Дівчина слухала, відкривши рота.

— А... а лати?

— Видамо нові. Гномська сталь, полегшений сплав, анатомічна підгонка. Меч теж замінимо, цей металобрухт спишеш.

— А "сила дружби"?

— У нас це називається "злагодженість підрозділу" і "статут". Якщо твій товариш втече з поля бою, його чекає трибунал, а не слізна сцена пробачення.

Вона подивилася на своїх "друзів", які вже зникли за горизонтом. Потім на свої стерті в кров руки. Потім на броньовик Морґрата.