Прийомний День (або «Меч, що застряг»)

У кабінеті Темного Володаря панувала робоча атмосфера, тобто керований хаос.

Морґрат сидів за столом, заваленим кресленнями.

— Зілче! — кричав він. — Чому в звіті написано, що нові списи для легіону “Мертва Голова” гнуться? Ми замовляли сталь, а не алюмінієву фольгу!

— Постачальник каже, що це “полегшений сплав для мобільної піхоти”, — виправдовувався радник, гортаючи накладні.

— Полегшений?! Якщо орк зігне спис об коліно, то ворог зігне орка! Всю партію назад на переплавку!

У цей момент над дверима пролунав мелодійний звук: “Дзинь!”

На магічному табло загорівся напис: “№ 42”.

Двері відчинилися, і до кабінету невпевненою ходою зайшов хлопець.

На ньому були сяючі (але трохи завеликі) лати, білий плащ (трохи заплямований дорожнім брудом) і шолом із плюмажем, що постійно з’їжджав на очі. У руці він стискав зім’ятий папірець із номером черги.

Морґрат навіть не підняв голови.

— Слухаю вас. Якщо ви щодо постачання вугілля для кузні, то зверніться до відділу логістики на другому поверсі.

— Ні, — голос хлопця зірвався на півнячий фальцет. Він відкашлявся. — Я прийшов не за вугіллям.

— Тоді скарга на комунальні послуги? — Морґрат агресивно поставив підпис на документі. — Вогняні духи в бойлері знову шумлять? Пишіть заяву, форма 12-Б.

— Ні! — хлопець ступив крок уперед. — Я прийшов, щоб зупинити твоє тиранічне правління! Готуйся до смерті, породження темряви!

Морґрат нарешті відірвався від паперів. Він подивився на хлопця, потім на Зілча.

— Зілче, це що, новий кур’єр від “Гоблін-Експрес”? Чому він так дивно вбраний? Це корпоративний стиль?

— Я не кур’єр! — обурився хлопець. — Я сер Валеріус із Ордену Сяючої Зірки! І я прийшов убити тебе!

Морґрат кліпнув очима.

— Вбити? Мене?

— Так! — Валеріус гордо випнув груди. — Оголюй зброю, монстре!

Він потягнувся до руків’я свого меча.

Він смикнув. Меч не вийшов.

Він смикнув сильніше. Піхви загриміли об лати.

— Хвилинку... — пробурмотів Герой, червоніючи. — Заїло... там просто... мастило загусло на морозі...

Морґрат дивився на це видовище з сумішшю жалю та подиву.

Якби цей хлопець вийняв меч одразу, Темний Володар був би мертвим. Його власна магічна палиця лежала на сейфі в іншому кінці кімнати, а охорона саме пішла на обідню перерву (профспілка вимагала чіткого дотримання графіку).

Але сер Валеріус продовжував воювати з власними піхвами, стрибаючи на місці.

— Зараз... зараз... о, пішов!

Меч нарешті вилетів, але хлопець не втримав рівновагу, послизнувся на натертій воском підлозі і з гуркотом впав, випустивши зброю. Меч проїхав по паркету і зупинився біля ніг Морґрата.

Двері знову відчинилися. Вбігли два охоронці-орки з недоїденими бутербродами в руках.

— ВАША ТЕМНОСТЕ! — заревів один, ковтаючи ковбасу. — ВБИВЦЯ?!

Він підняв сокиру над лежачим героєм.

— Стій, — втомлено сказав Морґрат. — Не треба.

— Але ж він озброєний! Ну, майже, — орк тицьнув ногою меч Валеріуса. — Давайте ми його по-швидкому... того. В яму?

— Ні. Підніміть його і посадіть у крісло. І дайте води. Він зараз знепритомніє від сорому.

Через хвилину сер Валеріус сидів у кріслі для відвідувачів, тримаючи склянку води тремтячими руками. Шолом він зняв, і виявилося, що йому від сили років вісімнадцять.

— Отже, — сказав Морґрат, крутячи в руках відібраний меч (лезо було тупе, як валянок). — Орден Сяючої Зірки, кажеш?

— Так... — шморгнув носом герой.

— І скільки вас прийшло? Де армія? Де маги підтримки? Де цілитель?

— Я сам.

— Сам? — Зілч поправив окуляри. — На штурм Цитаделі Зла? Хлопче, ти карту бачив? Тут одних пасток у коридорах штук сто. Як ти дійшов?

— Я... я взяв талончик в електронній черзі на вході, — зізнався Валеріус. — Охорона сказала: “Якщо до Володаря, то це третє вікно, візьміть бахіли”.

Морґрат важко зітхнув.

— Зілче, запиши: звільнити начальника варти за ідіотизм. І преміювати адміністратора рецепції за клієнтоорієнтованість.

Він знову повернувся до хлопця.

— Валеріусе, скажи чесно. Тебе послали сюди, бо ти когось дістав, так?

Хлопець опустив очі.

— Магістр Ордену сказав, що я... “надто ініціативний, але безталанний”. І що моє Велике Випробування — принести вашу голову. Або не повертатися.

— Класика, — хмикнув Морґрат. — Вони тебе списали. Відправили на самогубство, щоб не платити вихідну допомогу.

— Неправда! — скрикнув Валеріус. — Вони вірять у мене!

— Якби вони вірили, вони б дали тобі нормальний меч, а не цей шматок заліза, і карту. Ти для них — статистика, хлопче.

У кабінеті запала тиша. Валеріус виглядав так, ніби його світ розколовся.

— І що мені робити? — тихо спитав він. — Я не можу повернутися без вашої голови. Мене виженуть. Я нічого більше не вмію. Тільки... ну, мечем махати (погано) і готувати рагу.

— Рагу? — перепитав Зілч.

— Так. У походах я завжди готував. Хлопці казали, смачно.

Морґрат перезирнувся з радником.

— Слухай, Валеріусе. Вбивати тебе мені немає сенсу. Ти не загроза, ти — непорозуміння. Та й бруднити килим кров’ю я не хочу, його щойно з хімчистки принесли.

— То ви мене відпускаєте?

— Я пропоную тобі альтернативу.

Морґрат дістав із шухляди брошуру “Інвестуй у Темряву: Гід для малого бізнесу”.

— Дивись. У нас зараз діє державна програма підтримки стартапів. “ФОП для Героїв”.

— Що?

— Ти не повертаєшся в Орден. Ти залишаєшся тут, у столиці. Орендуєш приміщення на першому поверсі в новобудові (у нас якраз здали район “Панельки Скорботи”). Відкриваєш таверну. Назви її... ну, скажімо, “У Невдалого Героя” або “Меч і Ополоник”.

— Але я ж світлий...

— Світлий – темний, кому яке діло? Орки люблять поїсти. Якщо твоє рагу дійсно добре, ти озолотишся. Перші два роки — податкові канікули. Жодних перевірок санепідемстанції (якщо щури на кухні будуть ввічливі). Кредит під 3% річних у моєму банку.