Триста років тому

Морґрат (тоді ще просто молодший сержант 3-го піхотного батальйону) пам’ятав той день у найдрібніших деталях. Особливо той момент, коли він замахнувся своїм «Жахливим Клинком Темряви» на сяючого паладина, а клинок зробив жалюгідне “дзень” і розпався на дві частини.

Паладин зупинився, здивовано кліпнув очима і навіть опустив меч.

— Це що, чавун? — спитав він. — У вас там що, вуглецю шкодують?

Морґрат подивився на уламок руків’я. На ньому ледь помітно виднілося клеймо: “ГоблінПром. Партія №666. Прийнято без перевірки, бо і так зійде”.

— Це ганьба, а не зброя... — прошепотів ельф.

Але часу на аналіз металургійних дефектів не було. Фланг прорвали. Морґрат бачив, як його товаришів — орків та тролів — оточили біля річки. Вони кидали зброю, піднімали руки, благали про милосердя. Лицарі Світла, чиї обладунки сліпили очі, відповідали їм ударами булав. “Очищення вогнем і мечем!” — кричали вони. Темних у полон не брали. Це було економічно невигідно для Світлих — їх треба годувати.

Морґрат зробив єдине логічне, що спало на думку: він розвернувся і побіг.

Вдома його зустріли не як героя, а як дезертира.

— Зламався меч? — гаркнув наглядач-огр. — А зуби тобі нащо? Мав гризти ворога! У карцер! На Колесо!

Так Морґрат опинився на “Мінус двадцятому” рівні Обсидіанової Цитаделі. Величезна зала, посеред якої стояло гігантське дерев’яне колесо. Його вісь йшла кудись нагору, приводячи в рух чи то браму, чи то вертел для смаження драконів.

Морґрат штовхав брус, впираючись ногами в слизьку підлогу.

“Скрип-рип. Скрип-рип”.

Це було безглуздо. Поруч, через тріщину в стіні, бив струмінь гарячої пари з підземного джерела.

“Якщо поставити тут найпростіший поршень, — думав Морґрат, витираючи піт, — і систему клапанів... ККД зріс би на 400%. А я міг би займатися чимось корисним. Наприклад, логістикою постачання нормальної сталі”.

Він крутив колесо тиждень. А потім нагорі щось загуркотіло. Зі стелі посипалася штукатурка.

— Гей! — гукнув він наглядача. — Там щось відбувається!

Але наглядач уже втік.

Гуркіт тривав три дні. Морґрат, як дисциплінований ельф, продовжував крутити колесо (бо наказу зупинитися не було), хоча й підозрював, що його зусилля вже нікому не потрібні.

Коли гуркіт вщух і змінився підозрілою тишею, а живіт почав зводити голод, Морґрат вирішив порушити статут і піднятися нагору.

Цитадель виглядала так, ніби по ній пройшовся ураган, який страждав на клептоманію.

Зникло все. Гобелени зі стін. Свічники. Навіть мідні ручки з дверей. Герої Світла, перемігши Зло, не забули провести повну інвентаризацію та експропріацію майна.

Морґрат зайшов до Тронної Зали. Вітражі були розбиті, вітер ганяв по підлозі обгорілі папери — мабуть, таємні плани захоплення світу, які ніхто так і не реалізував.

Посеред зали, біля підніжжя трону, лежало тіло Попереднього Володаря — Лорда Зул-Барага. Голови не було. Разом із Короною Всевладдя. Її, певно, забрали як трофей, щоб повісити над каміном у якійсь світлій вітальні.

Морґрат підійшов ближче. Йому стало трохи шкода старого. Зул-Бараг був жорстоким, але харизматичним лідером. Шкода тільки, що він зовсім не розумівся на мікроменеджменті.

Раптом рука мертвого володаря здригнулася.

Морґрат відскочив.

Латна рукавиця зі скреготом піднялася. Безголове тіло якимось дивом сіло, повернулося в бік Морґрата (хоча дивитися було нічим) і повільно стягнуло з лівої руки масивну чорну рукавицю.

На кістлявому пальці блиснув перстень. Простий, чорний, без жодних написів.

Тіло простягнуло перстень ельфу.

— Е-е... дякую? — невпевнено сказав Морґрат.

Він узяв перстень. Той був холодним, як лід. Щойно він надів його на палець, метал наче розплавився, перетворившись на чорну рідину, що всоталася просто під шкіру. Жодного болю, лише дивне відчуття підключення до невидимої мережі.

У голові пролунав голос — не злий, а втомлений і якийсь... архівний:

“АКТИВАЦІЯ ПРОТОКОЛУ СПАДКОЄМНОСТІ ВІДКЛАДЕНА. ОЧІКУВАННЯ НА ОНОВЛЕННЯ СИСТЕМИ”.

Тіло Зул-Барага в ту ж мить розсипалося на сірий попіл, який розвіяв протяг.

Морґрат вийшов із замку через чорний хід (парадний був завалений трупами героїчно загиблих охоронців, які так і не отримали обіцяної премії).

Він ішов додому два дні. Він мріяв про гарячу ванну і, можливо, про те, щоб написати трактат про помилки в оборонній стратегії.

Але коли він вийшов на пагорб, звідки відкривався вид на його рідне село, він зупинився.

Села не було.

На його місці була чорна випалена пляма. Посеред попелища стирчав стовп із табличкою, прибитою світлими цвяхами:

“Ця територія звільнена від сил Тьми. Слава Героям!”.

Морґрат сів на обгорілий пеньок. Його будинку не було. Його родини не було. Його роботи не було.

У нього залишився лише перстень, що розчинився в крові, і чітке розуміння: так далі жити не можна.

Система прогнила. Світлі перемагають не тому, що вони праві, а тому, що Темні — неорганізовані ідіоти, які економлять на металі та не використовують парові двигуни.

Морґрат підвівся, обтрусив штани від попелу і подивився на дорогу, що вела в далекі, дикі землі.

— Гаразд, — сказав він сам до себе. — Якщо я коли-небудь візьмуся за цю справу знову... ми все зробимо правильно. За ДСТУ.

Він поправив наплічник і покрокував у туман, назустріч незвіданому.

***

Минули роки. Морґрат змінився. Його колись чорна шкіра посіріла від дорожнього пилу, а ельфійські вуха ховалися під брудним каптуром з лахміття. Він більше не нагадував солдата — скоріше пілігрима, який заблукав між світами.

Він бачив багато.

У Глибоких Печерах він спостерігав за гоблінами. Вони жили в темряві, постійно кашляли від кам’яного пилу і гинули сотнями під обвалами.

“Повна відсутність техніки безпеки”, — занотовував Морґрат у своїй ментальній книзі скарг. — “Вентиляційні шахти забиті. Несучі конструкції з гнилого дерева. Але поклади руди тут такі, що можна забезпечити бронею половину континенту. Неефективно”.