3. Вбита планета

1.
Малий дальній розвідник «Investigador» пронизував простір наче голка, на котру він і був схожий. Капітан Лайсхаммер, високий, зростом метр дев’яносто, статний чоловік років близько сорока, з зачіскою під канадку й королівською борідкою, нудився, лише час від часу поглядаючи на монітори та щось коригуючи. Штурман Гарольд, приблизно того ж віку,  на пів голови вищий за капітана, кремезний з повною пишною бородою й довгим переплутаним волоссям, вкотре передивлявся каталог систем і планет потенційно придатних до життя й визначених для розвідки. Саме зараз вони наближались до чергової зоряної системи у скупченні М46 з того каталогу. Із семи планет атмосферу мала лише друга від безіменної зірки з довгим цифровим кодом, за параметрами дуже близької до Сонця. Та от пробиватись до тої планети довелось крізь щільний астероїдний пояс. Тож, капітану невдовзі стало не до нудьги. 
— Ця планетка не дуже схильна до космічних подорожей, — пробубонів він.
Штурман закрив каталог, й теж зосередився на обстановці за бортом. Врешті таки вийшли на орбіту. На другому колі штурман вже мав результати радіологічного та спектрального аналізів.
— Ну що ж, планетка дика, та якесь життя на ній повинно бути. — Врешті зробив він висновок, — Сідаємо? 
— Так, — відповів капітан.
— Зажди, щось є!
— Що там?
— Є сигнал. Дуже слабкий. — За мить Гарольд вилаявся, — Чорт! Пропав. Йдемо ще на одне коло.
— Йдемо, — погодився капітан.
— Давай нижче, сигнал дуже слабкий.
— Суцільна сіра пелена, — промовив капітан, — ризикуємо. 
Штурман зосереджено вдивлявся в монітори.
— Ось, є! — вигукнув згодом.

Щільна хмарність простягалася майже до самої поверхні, тож сідали лише за приладами. Вже за декілька метрів від поверхні корабель завис на мить. Штурман вчергове сканував поверхню, а капітан врешті отримав хоч якусь картинку на екрані. Переконалися, що внизу тверда рівна поверхня, після чого корабель повільно опустився на амортизаційні опори. Деякий час обидва вдивлялись в навколишній пейзаж. Картина відкривалася досить гнітюча — суцільна камениста рівнина розчинялася у сірому тумані вже за пів сотні метрів.
— Що сигнал? — запитав капітан.
— Є, — доповів штурман, — 110 градусів по лівому борту, відстань — двісті метрів.

Хоча склад атмосфери й був придатний до дихання, та рівень сторонніх домішок й радіоактивних елементів був зависокий. Тож, на планету Гарольд ступив у скафандрі, озброєний важкою лазерною гвинтівкою. Під ногами було щось, що нагадувало тринітит (порода, оплавлена в наслідок дії надвисоких температур, наприклад, ядерного вибуху). В заглибинах стояла вода. Яке життя могло тут існувати — було не зрозуміло, та прилади   вказували на присутність білкових сполук. Жодного руху повітря, жодного звуку навколо. Гарольд обережно рушив вперед. Туман вбирав в себе звуки, немов ганчірка воду, та все одно, кроки Гарольда лунали в оцій могильній тиші занадто гучно. Наче у відповідь на його страхи пролунав звук, котрий, почувши одного разу, вже не забудеш ніколи. Булькаючий, трохи схожий на те, як полощуть горло, постійно міняючий тональність, нагадуючи завивання, та ні, навіть не завивання, а ниття, дитячий плач, жахливий дитячий плач. Мурашня мало не затоптала Гарольда, а волосся стало дибки навіть на бороді. Багато з чим зустрічався Гарольд у далекому космосі, та такого ще не чув. Погано було те, що джерело оцього жаху було попереду, там, куди саме й прямував Гарольд. За мить він почув новий звук: — Клац-клац, клац-клац. Гарольд зірвав з плеча гвинтівку, й обернувся на оте клацання. Клац-клац-клац, — пролунало знову вже зовсім поруч, та нічого не було видно. Коли метрів за десять з сірої пелени раптом виринули дві фігури, Гарольд навіть здригнувся від несподіванки. Спочатку здалося, що то собаки або вовки. Та ні, скоріш вони нагадували щурів розміром з вовка. Гладке тіло вкривала чи то луска, чи рогові пластини. Здорові криві пазурі цокали по скляній поверхні. Таким Гарольда не злякаєш, бачив і страшніше, якби не… Якби не їхні голови! Так-так, саме голови, а не морди. Непропорційно маленькі щодо тулуба, майже людські голови! Очі, ніс, вуха — все як у людини, й великий роззявлений рот з безліччю мілких гострих зубів. Мимоволі задкуючи від жаху, Гарольд тиснув на спусковий гачок. Лазерний промінь імпульсами бив у потвору, та вона, попри те, перла на Гарольда. Врешті, панцир на потворі не витримав, черговий імпульс пропалив його й випалив в грудині велику дірку. Засмерділо паленим м’ясом. Гарольд відразу перекинувся на іншу потвору, котра намагалась зайти до нього збоку. Він не переставав стріляти, поки від другого хижака не залишилась купа обгорілого м’яса за метр від нього. Руки в Гарольда тремтіли.
— Ти це бачив? — запитав Гарольд у мікрофон.
— І бачив і чув, — відповів капітан, спостерігаючи за подіями на моніторі, куди надходив сигнал з камери, вмонтованої в скафандр штурмана. — Я виходжу, підстрахую тебе.
— Лайсе, не мені тобі розповідати про інструкції. Не ризикуй.
— Добре, — після короткого роздуму відповів Лайсхаммер. — Та я вдягаю скафандр й очікую біля шлюзу. Сам оцінюй ризики, не хлопчик. Якщо прийдеться відступати, чи тікати до корабля, я тебе прикрию.
— Домовились.

Гарольд вирушив вперед, та вже за пів сотні метрів зупинився. Попереду була вода, чорна й холодна на вигляд. З води стирчали поодинокі дерева. Напевне, колись це було деревами. Такі ж чорні, як і вода, голі й криві скам’янілі стовбури, з культями замість гілок. Пейзаж ставав вже не просто гнітючим, він наповнював спостерігача безнадійністю й жахом. Сигнал надходив десь спереду й трохи праворуч. Перед Гарольдом постало питання: намагатись обійти оцю воду, чи йти через неї. Не перший погляд, тут зовсім мілко повинно бути. Він вже заніс ногу, аби ступити туди обережно, оцінюючи глибину. Та в цю мить знову почув оте моторошне скиглення десь зовсім недалеко, отам, серед тої води. Ступати туди зовсім розхотілося, тож стояв і вдивлявся в сіре мариво. А скиглення згодом перестало бути просто скигленням, воно переривалось через нерівні проміжки, й все більше ставало схоже на окремі фрази. Щось розібрати було не можливо, та це точно була або якась схиблена мова, або її імітація. Морозна хвиля вкотре прокотилася тілом Гарольда. Краєм ока він помітив рух. Так, там, під черговим мертвим стовбуром, метрів за тридцять від Гарольда щось було. Роздивитись заважав клятий туман. Гарольд підняв гвинтівку й подивився у приціл з двократним збільшенням. Електронний приціл не лише збільшив картинку, а й прибрав марево, зробив її чіткою й контрастною. Тож Гарольд зміг роздивитися добре. Знову та сама «людська» голова, та значно, разів мабуть в три більша ніж в отих пацюків. Покоїлася вона на сірому тулубі, що ховався у воді. Задерши потворну пику до неба, пекельна русалка тужила моторошним дитячим голосом, вкотре ганяючи туди-сюди стадо мурашні по Гарольдовій спині. Врешті, потворі набридло скиглити, вона повернулася до Гарольда, пильно подивилась на нього, від чого мурашине стадо з рисі перейшло на галоп. За мить потвора шубовснула у воду, явивши штурманові своє зовсім не русаляче, а, скоріш тюленяче тіло розміром з теля.
— Отака тут мілкота! — з жахом подумав Гарольд, дякуючи Всевишньому, що вберіг його, не дав ступити в оту кляту воду.