2. Делікатес

1.
З Маррелли стартували за декілька днів. Вантажу майже не було, лише невеличкий контейнер з якимись зразками від научників та пошта. Дан проклав курс на Капеллу, оскільки по ходу мали забрати вантаж на одній з місцевих планет. Звична процедура пройшла штатно: на основному двигуні розігналися до певної швидкості, ввімкнули стрибковий, звично загудів генератор поля. Та, за декілька хвилин до розрахункового часу виходу на маяк, Дан захвилювався:
— Капітане, сигналу від маяка немає.
— Інтервал? 
— Поки що в межах похибки. 
В каюті повисла тиша.
— Є! Є маяк! — відрапортував врешті Дан.
— Інтервал? — знову повторив капітан.
— Сто п'ятдесят сім секунд. Тридцять сім секунд понад стандартної похибки.
— Відлік до виходу!
Дан почав відлік. Капітан вагався, інтуїція била на сполох, й врешті, вже за якусь мить до виходу на черговий маяк й штатну зупинку стрибкового двигуна, капітан рвонув важіль аварійної зупинки генератора. Корабель струсонуло так, що Єгорові вже примарилось, як не витримують ремені і його, Єгора, викидає з крісла й трощить його головою пульт керування. Але ж він за оту невловиму мить встиг згрупуватись, екіпажу було значно гірше. Обидва повисли на ременях безпеки у своїх кріслах. Дан, видно, прокусив язика, бо з рота стікала тонка цівка крові. При тому, ледве ворушачи постраждалим язиком і сильно шепелявлячи, матюкався він дуже майстерно. Вір втратив свідомість, тож, матюкатись почне трохи згодом. Та коли Єгор вже вирішив, що найгірше позаду, струсонуло знову. На цей раз не так сильно, зате з явним відчуттям того, що корабель в щось врізався й врешті завмер. Отже, інтуїція знову не підвела, адже, через аварійну зупинку стрибкового двигуна, зіткнення відбулося на мінімальній швидкості.
Декілька хвилин у цілковитій тиші й відносній темряві (підсвічувався лише пульт керування) команда приходила до тями.
— Що сталося? — ледве тягнув голос бортінженер.
— Ще не знаю, — відповів капітан, натискаючи кнопки на пульті.
Енергосистема корабля запустилася, що вже надихало. Ввімкнулися монітори, поповзли вниз й сховалися у щілинах заслінки ілюмінаторів, котрі обов'язково підіймалися при ввімкненні стрибкового двигуна. Ззовні в ілюмінатори впиралися крони дерев.
— Ми на планеті! — здивовано вигукнув навігатор, претендуючи на посаду Капітана Очевидність.
— Тобто, ми мали врізатися в неї? — розмірковував бортінженер, — Капітане, що відбувається?
— Не знаю я! Дан! Досить матюкатись. Що в тебе там, кров зупинилась?
— Та нацє супинилась, — прошепелявив навігатор.
— Давай координати. В мене таке відчуття, що ми зовсім не там, де мали б бути. Вір, діагностика систем.
— Є, кеп, вже займаюсь.
За хвилину Дан повідомив: 
— Де ми, поки що сказати не можу, точні координати не визначаються. Мабуть, проблема з обладнанням. Та одне можу сказати напевне, це точно вже не Хамаль, і, звичайно ж, не Капелла. Ми зараз маємо бути на першому з двох проміжних маяків між ними. Здається, так воно і є, маяк ідентифікується правильно, але от знаходиться він, поки що дуже приблизно, за дев’ять парсеків по азимуту 230 градусів від того місця, де мав би бути. 
— Маячня якась, — замислився капітан. — Віре, що в тебе? 
— Від удару вилетів блок стабілізації, є порушення системи охолодження. Загалом, не критично. За добу точно впораюсь. А що зовні — треба дивитись.
— В усякому разі, біологічні й спектральні датчики начебто працюють і показують цілком придатну для життя атмосферу, — сказав капітан, вглядаючись в інформацію з моніторів. — Тож, я виходжу, подивлюся, що там з радарами.  
Корабель лежав на пузі, адже ніхто навіть не намагався випускати опори. Під ногами хлюпало, й те, що Єгор спостерігав навколо, найбільше нагадувало сельву. Видно було, що при падінні корабель просунуло по землі з два десятки метрів крізь зарості дерев. Звичайно ж, ті дерева поламало або повиривало з корінням, але вони помстилися й поздирали з корпуса дещо з навісного обладнання, у тому числі, антену короткохвильового зв’язку й одну з двох радарних решіток. Та саме погане було в тому, що дісталося лівому планетарному двигуну. На перший погляд, пошкодження не серйозне, але «в добу тут точно не впораєшся», — розмірковував капітан.

2.
Зовсім поруч, в зеленій гущавині затріщало й з кущів виперлась здоровенна, схожа на собачу, та набагато потворніша, морда, й вилупилась на Єгора відразу обома парами жовтих очей. За одну секунду Єгор встиг мацнути правою рукою за порожнє місце на поясі, де малася бути кобура з пістолетом, проклясти свою розсіяність (адже не мав права виходити з корабля на невідомій планеті без зброї), звинуватити в усьому обставини, а не себе, й оцінити, що добігти до люка, відчинити його, вскочити всередину й зачинитись — не має жодного шансу. Те, що тварюка зараз кинеться на нього, сумнівів не було. Тож, він побіг, інших варіантів не бачив. Тварюка кинулася за ним, він чув, як вона трощить гілля на своєму шляху, чув кожен сиплий видих її на черговому стрибку. Так швидко Єгор ще не бігав, вперше він мав нагоду переконатися, що в надзвичайних умовах організм людини здатний на неймовірне. Скільки пробіг — сказати було важко. Дихав уже як паротяг, серце гупало десь аж у голові й віддавало по барабанних перетинках, тож, що відбувається позаду, й чи взагалі щось відбувається — вже не чув і не знав. Зупинився на березі вузенької річки, чи, навіть, струмка, на мить розгубився, й, нарешті, приречено обернувся. Там нікого не було. Прислухався — тихо. Трохи віддихався, огледівся. Скрізь те саме: високі дерева з голими стовбурами й кронами лише аж десь під небом, натомість багато густої порослі й кущів. Під ногами скрізь просочується вода. Добре, що перед виходом вдягнув легкий комбінезон. Це ще не скафандр, та вже непоганий захист від несприятливого середовища, як, ось, наприклад, вода, або якась холера типу місцевих кліщів, чи ще якоїсь гидоти. Міцні черевики на товстій підошві з дебелим протектором і високими халявами доповнювали комбінезон. Єгор відчув, як саме в оту халяву на правій нозі щось вчепилося. Тваринка, схожа на вгодованого кота, натхненно вгризалась в тканину, марно намагаючись прокусити її. Друга така сама тваринка спостерігала за колегою, готуючись або приєднатися до обіду, або драпати, якщо щось не так. Я маю надію, що за обставин жорсткого форс-мажору, прихильники котів пробачать Єгорові акт жорстокості, особливо, зважаючи на те, що ніяких гарантій, що то були саме інопланетні родичі котів, немає. Тож, Єгор щосили пнув нахабне створіння, від чого воно відлетіло, ображено заскигливши, й блимаючи в польоті, уявіть собі, чотирма оками.  Два мілких шкідники зовсім не збиралися навтікача. Навпаки, обравши безпечну дистанцію, почали істерично волати у дві наглі горлянки. Та й хай би собі волали, та, чорт забирай, оцей концерт зацікавив щось велике, й, мабуть, голодне. Бо оте «щось», заревівши особливо гучно і життєрадісно, хутко затріщало до місця, де відбувався концерт. Котоподібні падлюки тут же щезли, наче їх і не було. Не барився і Єгор й чимдуж побіг вздовж струмка. Врешті, знайшовши зовсім мілке місце, аби збити слід, перебрався на інший бік, пробіг ще метрів з триста про всяк випадок, та врешті зупинився, переконавшись, що погоні немає. Відновити дихання у вологому й гарячому повітрі було досить важко. Врешті ризикнув занурити голову у струмок. Трохи охолов, віддихався. Спробував зв’язатися по комунікатору з кораблем, та окрім шипіння й тріску нічого не почув. Це було очікувано. Доки Вір з Даном не відновлять всі системи й зовнішні модулі, зв’язку можна не чекати. Відпочиваючи, встиг роздивитися декотрих місцевих мешканців. Яскраво розфарбований птах, розміром з ворону, сидів на гілці, що звисала над водою, й видивлявся у струмку здобич другою парою очей, тоді, як перша зиркала навкруги, чатуючи на небезпеку. Блискавкою метнувся птах до води й ось на його довгому гострому дзьобові б’ється рибинка. Скільки в неї було очей, Єгор не роздивився. А ось на березі, біля самої води, трапилася велика ящірка, що нагадувала хамелеона своїми виряченими очима, і їх таки знову було чотири. От такий чотириокий світ.
Врешті, відпочив, нічого загрозливого не бачив і не чув, тож, вирішив обережно повертатись. Уздовж струмка досить швидко вийшов на місце зустрічі з «котами», й тут вже довелося трохи покрутитися на місці, перш ніж зміг визначити подальший напрямок. Та далеко піти не встиг.
Спочатку Єгор почув мерзенне виття, що з окремих голосів зливався, врешті, в один жахливий хор. Єдиним фронтом він рухався саме з тієї сторони, де мав бути корабель.
— Та що ж це за чортівня така! — лаявся Єгор, — Те, що досі не з’їли — це, однозначно, плюс, та до корабля ніяк не вдається повернутись — це великий мінус.
Поки він стояв і вагався, не знаючи, що робити далі, повз нього почала прошморгувати усіляка чотириока фауна, при тому, геть не звертаючи на нього ніякої уваги, незалежно від того, чи травоїдне воно, чи хижак. Тікали всі гуртом і це дуже нагадувало лісову пожежу, або… Або облаву, особливо зважаючи на те, що отой жахливий хор наближався. Єгор зрозумів, що чекати далі нема чого, й рвонув назад уздовж струмка, приєднавшись до тікаючих чотириоких. Він біг і найбільше боявся навіть не завиваючих загоничів, а того, аби не заблукати остаточно у чужому світі. Вже майже за цілий день отаких пригод Єгор втомився до нестями, ноги ледве пересувалися. Він жадібно хапав ротом гаряче й вологе повітря, та кисню не вистачало, легені пекло вогнем. До того ж води під ногами ставало все більше, вона доходила вже до литок. Врешті, дерева залишились позаду, а трава вищала й густішала. Єгор зрозумів, що це заплава, і їх заганяють чи в болото, чи в якусь водойму. Ліворуч, десь далеко, аж на обрії, височіли гори. Це, навіть, здивувало, бо Єгор вже вирішив, що вся ця планета — одне велике болото. З останніх сил він спробував прискоритись, й вирватися за лінію облави отуди, ліворуч, та швидко зрозумів, що не вдасться, сил не вистачало, ноги плуталися в траві, а вода сягала вже вище колін. В очах розпливалися кольорові кола. Десь праворуч, заглушаючи вереск втікачів і завивання загоничів, раптом пролунав новий звук. Можливо, саме так звучали ієрихонські труби. Надзвичайно низько, моторошно, спадаючи в інфразвук. Волосся на Єгорові заворушилося скрізь, де було, й мало хоч якийсь простір для того, аби ворушитися. Та цей звук подіяв на нього, наче склянка з нашатирем. Ще якісь залишки адреналіну знайшов його організм й впорснув у кров, як останнє паливо, як останній шанс. Саме в цей час заплава раптово закінчилась. Єгор прорвався через смугу трави, що вже сягала вище його зросту й побачив перед собою широку ріку, по якій густо були розкидані острівці з отакою ж високою травою, що тепер дуже нагадувала земний рогіз. На роздуми вже не було ні часу, ні сил, Єгор просто поплив. Поплив, часом, занурюючись з головою, й ковтаючи воду.