30-31

Травень, 1936

- Ганно, Ганнусю, не треба! Я не хочу! – Кожен суглоб у тілі Кшиштофа пручався, викручувався, протистояв, аби лишень унеможливити рух назустріч поклику.

Ганна стояла навпроти, повітряна й простоволоса, ніби на якомусь п’єдесталі. Рвучкий вітер закидав наперед густі пшеничні пасма, затуляючи обличчя. Крізь волосяну повсть лиховісними вогнями раз у раз зблискували її пронизливо-сірі очі. Очі кольору холодної сталі. Такі, що могли й порізати. Тонкі кисті крилами здіймалися в повітря, вимальовуючи химерні абстракції.

- Ходи до мене, Кшиштофе, ходи... Мені без тебе зимно... – луною розсіялися слова.

- Ганнусю, я прийду, прийду, присягаюся, лиш трохи пізніше. Ще не час…

- Нє! Нє! Нє-є-є! – ударила громовиця, так струсонувши довколишній простір, ніби Земля зіскочила з орбіти.

Він стояв до вітру лицем, заледве утримуючи рівновагу, однак якась непоясненна сила бухкала його у плечі, жбурляла каменем супроти буревію, неначе закони фізики втратили чинність. Він неухильно наближався до Ганни. Але то була не його Ганя: покірна, лагідна, часом задерикувата, часом смішна. Ця була холодна, непохитна й зловісна, вона його… лякала. Та він тримався гідно, виструнчившись на повний зріст. Лицем до лиця. Із загрозою.

- Подай руку, подай… – благали Ганнині вуста так нестерпно болісно, що душа йому репалася, як переспіле яблуко від удару об землю.

Він заплющив очі, тамуючи гострий біль, що від Ганни перетік у кожен член, кожну клітину його тіла, і правиця зрадницьки простягнулася вперед. Кшиштоф відчув холод. Крижаний холод делікатної Ганниної руки, що спершу пропік мільйонами водночас встромлених у нього голок, а тоді остудив хвилею жару.

Кшиштоф кинувся на постелі й розплющив очі. Попід пахвами, на шиї, у міжніжжі, уздовж хребта котився піт. Він цілий був липкий, ніби обмащений медом, а чи й смолою – залежить від того, наскільки завинив. Обтер чоло, безтямно обернув голову. Щойно зачинало сіріти – у вікно ще глипало виблякле око місяця, що своїм безбарв’ям майже зливалося з тлом неба.

- Прости мені, мила, прости… – зашепотіли пошерхлі, спраглі вуста.

Відчув, як зіщулилося серце, від безвиході, від того, що вже нічого не можна поправити. Ніби грудка сиру, з якої до грама відтиснули сироватку. Він безсило впав на подушку, вперся очима у вибілену стелю. Не знав, як має впоратися з відчаєм і пусткою, що до краю заполонили його єство відтоді, як Ганна зникла.

Небіжчик Микола, очевидно, казав правду, бо вчора Кшиштоф був у підвалі Ганниного будинку і справді виявив там свіже мурування. Він дивився на криво викладені камені, що відрізнялися від каменів у підмурівку і розміром, і способом обробки, камені, абияк замащені розчином, і навіть вірити не хотів, що за ними, у тому кам’яному гробівцю – його Ганна. То був факт, що не вкладався в голові. Він каламутив розум, відбирав самовладання, коло тої могили можна було збожеволіти. Ні, це Миколині вигадки, просто хтось підмурував стіну…

У те, що Тереза, за словами садівника, наказала вбити Ганну, також не йняв віри. Так, зраджена, скривджена, зневажена, але вона – жінка шляхетського роду, з високими моральними принципами, з Богом у серці. Вона б і думати не посміла про чиєсь убивство. Світ не міг за один день стати сторчма, зруйнувавши дотеперішній лад!

Вийшовши з вогкого погребу на свіже повітря, Кшиштоф постановив, що розбере той склеп за найпершої нагоди. Бо як інакше знати, чи Ганна дійсно там? Кирило не розкаже, марно й намагатися його розговорити. А Тереза… Він боявся навіть думати про її в тому вину, не те що питати. А що, як Микола, будучи в гарячці, усе вигадав, і Ганна, його Ганнуся, виявиться живою? Може, справді, поїхала десь із батьком? А він своїми допитами лиш піділлє оливи у вогонь. Рано сумніватися в Терезі й не можна втрачати надії щодо Ганни.

Кшиштоф  не уявляв, як власними руками розбиратиме те мурування. Бо що з ним станеться, якщо таки виявить у склепі тіло коханої? Що буде? Не знав, як можна таке пережити. Бо одна річ – почути звістку, що може виявитися неправдивою, а інша – переконатися в правдивості на власні очі. Але хто визволить Ганну, як не він? Якщо вона справді там, то тіло має бути віддане землі, має зогнити, спопеліти – все виникло з праху, і все повернеться в прах – щоби душа безперешкодно могла відійти на небо. Лише він зможе їй в тому допомогти…

- Матір Божа, за що мені така кара?! Я ж просто хотів бути щасливим. Бодай дрібку… – застогнав безсило.

Виснажений моторошним сном і розпачливими міркуваннями, Кшиштоф заплющив очі і знову скорився волі сновидінь.

Ранок розбудив його колючим променем, що наполегливо штрикав стулені повіки. Кшиштоф підвів голову – гула, як дзвін. Тіло чулося м’яким і безвольним. Лежав би так цілу вічність, щоб не повертатися до реальності: у покої, на вулицю, у місто, де все нагадувало про Ганну. Та треба було вставати. Тереза запланувала на сьогодні розривку: поїдуть із обома синами, чотирнадцятирічним Антонієм і семирічним Анжеєм, до Станіславова на футбол. На міському стадіоні о четвертій пополудню мала відбутися гра між командами «Ревера» і «Стшелєц-Гурка», кожна з яких претендувала на першість у чемпіонаті окружної ліги.

Кшиштоф не дуже розумів мотивів дружини в цій ініціативі, бо ні сам він, ні сини їхні, ні тим більше жіноча частина родини ніколи не виказували великої охоти до футболу, але впиратися не став. Йому самому варт було розвіяти тугу, що підло присвоїла серце. Здавалося, її панування буде довічним.