28-29

Травень, 1936

Ценьк-ценьк-ценьк-ценьк, – ковальськими молотами і клевцями вистукували в запаленому Миколиному мозкові карколомні думки. Вони, затруєні нечистим сумлінням, псували здорові тканини, висмоктували енергію з органів, паралізували тіло. Не знав, котру вже добу без сну і спочинку лежав, прикутий до постелі гарячкою, що вразила його в ту саму ніч, коли він із поплічниками, тобто разом із Кирилом, будучи підмайстрами в головного призвідника, – чужинця із довгою чорною бородою, – заживо поховали покоївку з палацу. Тепер, виснаженому пропасницею, йому здавалося, що того попросту бути не могло. Що то – марення, котре минеться, щойно він одужає. Між тим пам'ять, ясна, як ніколи, знову і знову відтворювала в уяві кожну мить того дня, чи то ночі.

Він порався в оранжереї, підгортаючи трояндові кущі, коли туди в супроводі Кирила й бородатого, кремезного дядька увійшла Тереза. Без жодних додаткових пояснень мовила:

- Ви втрьох маєте вбити Ганну! В який спосіб – ваша справа. Але на ранок, щоб і духу її не зосталося!

Бездушно-крижаний голос пані, як рискаль бульбину, розкраяв Миколину свідомість. Він отетерів, пильно глянув на Терезу: та сама жінка, яку він знав від дітвака, ті самі прозоро-блакитні очі, те саме обличчя – з високим чолом і тонкими, затятими устами. Так, вона ніколи не вирізнялася особливою добротою чи чуйністю, але й безжальною, здатною знищити людину не була. Та й за що? Що такого вчинила Ганна? Микола сіпнувся було із запитанням, але й рота не встиг розтулити – Тереза прицвяхувала його таким нищівним позирком, що йому аж у череві запекло.

Він перевів зніяковілий погляд на конюха, може, той хоч щось роз’яснить?  Але Кирило навіть бровою не повів, ніби був не лише німий, а й глухий! Та чому дивуватися? Микола не раз думав собі, що стайничий мав людей за худобу й лиш до коней почував прихильність. Єдиний, хто удостоювався його полюднілого поводження, була Тереза, лиш її підпускав ближче й балакав із нею на мигах. Щось у них, певно, було спільного, бо й зараз він, схоже, стояв на її боці.

«Матір Божа, як можна бути такими бездушним?» – зметнулася розпачлива думка співвідносна й до пані, й до конюха, бо Микола досі не розумів, чим завинила Ганна й за що має позбутися життя.

Тереза зникла так раптово, наче й не було її тут, ніби то не її тонкі, безбарвні вуста промовили убивчий наказ. Щойно вона звіялася, як здоровань звелів готувати цементний розчин. Потім він із Кирилом навіщось зносив до погребу однієї з кам’яниць міхи з каменем, пильнуючи по черзі, щоб ніхто не бачив. Ну, а вже глупої ночі вони втрьох ступили до Ганниного покою.

Не вірив, що на власні очі бачить її, босу-простоволосу, ніби щойно  сотворену. Ніжна була, безборонна, як спляча дитина. Хотілося обійняти, захистити, від непроханих гостей. Думав, та яке там думав – був певен, що зуміє переконати поплічників не завдавати їй кривди, що вимолить, випросить, а потім сховає. Готовий був усе життя переховувати від Терезиної помсти, лиш би вона жила!

Але потому, як почув від чорнобородого, що Ганна, Ганя, яка своєю вродою, самим своїм існуванням заступила йому очі, носить під серцем панську дитину, світ йому затьмарився. Пішов ходором. Усі його сентименти до покоївки вмент розвіялися, зникли, як вода в піску. Уже не усвідомлював, що робить: як скручував руки, як самотужки зносив її, безтямну, до підвалу, як подавав каміння, що ним Кирило закладав увіпхнуте в нішу Ганнине тіло, як незмигно дивився в її серпанкові очі, що якоїсь миті раптом розплющилися, налякані й водночас покірні, як у дикої сарни, і німо спитали: за що? Як кілька годин поспіль квасив у Симоновім шинку, що й не пам’ятав, на котрім світі є: на сему чи вже на тім. Як витяг звідтам своє непокірне тіло, переповнений рішучості вже і зараз визволити Ганну з кам’яної пивниці. Як тупо дивився в розплющені, вже мертві очі, геть негарні – вибалушені, як у жаби, з червоною сіткою судин. Як просто там, коло камінного постаменту своїй любові, виблював. Як ні живий ні мертвий припасовував камінь, вибраний із мурування, назад, у ще сируватий розчин і очманілий подався додому.

Він і досі не вірив, що все відбулося насправді. Від видива, що миготливими спалахами зринало в уяві, його кидало в жар, до горла підступала нудота. Розумів, нездужає носити в серці свій гріх ані дня більше, мусить комусь виповісти, мусить признатися. Він насилу підвівся, на ватяних ногах і з зачмеленою головою подався надвір.

Ранок був непривітний, не по-весняному колючий. Недосвіт тонкими шпичаками впинався у вологу від поту шкіру, заповзав під сорочку, цілив у затьмарений мозок. Ще здалеку перед парадним входом забачив пана. Кшиштоф стояв коло відкритого капота й дослухався, як на обертонах, злагоджено й рівно вигравав двигун його розкішного «Австро-Даймлера». Він також помітив садівника. Той видавався йому дивним, ніби зруйнованим зсередини, ніби розкладеним на прах – сірий з лиця, безживний.

Микола підійшов до Кшиштофа, ледь чутно привітався, нащось зняв сукняний капелюх й узявся м’яти його в тремтячих руках.

- Миколо, сталося щось? – спитав стривожено Кшиштоф, бо вигляд садівника нічого доброго не віщував.

- Маю з вами поговорити, пане, – замість відповіді поставив перед фактом.

- Кажи Миколо, слухаю.

- Жінка ваша… Тереза приказала вбити Ганну… – рубонув правду.

- Що?! Ти при тямі? – круглими, мов п’ятдесят ґрошей, очима видивився на нього Кшиштоф і собі взявся мнути поли маринарки.