25-26-27

Січень, 2016

Місяць, ясніший за сонце, прохромлював вічка двостулкового вікна, розкраюючи простір кімнати, як струна голівку ґорґонзоли. Казимира сиділа в м’якому фотелі, посьорбувала чай із мелісою і насолоджувалася  запахом свіжої хвої. Зоська принесла зі школи зроблені своїми руками запашні ялинові віночки, й Михась поприбивав їх на всіх хатніх дверях, навіть на туалетних. Тож дух Різдва в їхній чепурній і прибраній  квартирі витав у кожному закутку. Шкода лише, що тільки дух складав Казі компанію цієї святкової ночі.

Михайло із Софійкою поїхали на тиждень у Карпати. Доньчина боротьба з вітряками досі тривала. Треба було хоч на трохи відмикати її мозок від  нічних жахіть. А те, що поза домом вони її не переслідували, давно було відомо.

У Зосиному житті минула половина першого навчального року. Минула так-сяк, бо в її стані та самопочутті нічого не змінилося, тож особливого смаку від навчання і спілкування з новими друзями вона не відчула. Не дитя, а повітряна кулька: куди пустиш, туди й полетить, усе робить за інерцією.

Казя радо поїхала б у гори з рідними, та в неї – свої невідворотні обставини – знову мусить вирушати в далеку дорогу. Однак тут, у цій квартирці, не більшій за сорок квадратів, вона залишить свою вселенську любов до найдорожчих людей: донечки й чоловіка. Буде незримо присутня, як от на фотографіях, почеплених Михайлом у передпокої. Нарешті він сповнив їхню давню мрію – створити галерею щасливих моментів їхнього життя. Дякувати Богу, що свого часу зуміла розповісти їм про свої почуття, а ось дідусеві – ні. А то таки важливо – щоб усе було вчасно.

Утім, гріх нарікати, бо за останні півроку віртуальні контакти з її дорогим дідусиком відбувалися доволі регулярно, певно, територіальна близькість між місцем його вічного спочину й теперішнього Казиного перебування таки давалася взнаки. Щойно Казимира згадувала про нього, як він тут-таки поставав поруч, живий-живісінький. Уперше, з часу своєї смерті, він навідався до онуки, коли днище й дах старого «пікапа» трамбували її груднину, мов каток асфальтоукладача дорожню суміш.

Тоді Казя їхала в аеропорт із Кутаїсі. Грузія – країна, де вони з Михайлом кілька разів бували разом і куди вона сама літала на тренінги. Того разу училася ораторському мистецтву й умінню тримати увагу аудиторії. Для Казі у Грузії було щось таке, що змушувало повертатися туди знову і знову. Чи то щирі, доброзичливі люди, чи то монументальна архітектура предвічних храмів і монастирів, чи то такі схожі до Карпат гори.

Таксист, грузин Ґоча, красень навіть у свої шістдесят три, цілу дорогу правив байки про теперішню проросійську грузинську владу, колишню – в особі Міхо, ментальність і звички земляків, а ще багато й красномовно описував службу в армії. Виявляється, за Союзу він служив на Рівненщині, де й досі мав чимало друзів. Часу до відправлення рейсу було з лишком, тож Ґоча запропонував Казимирі з’їздити до Моцамети – давнього храмового комплексу, розташованого в горах Імеретії.

Цей невеличкий монастир з ошатними круглими башточками, прикрашеними загостреними банями, мов комашина в траві, маскувався в крислатих пожухлих кронах високих дерев. Схили мальовничої ущелини, вкриті вицвілими травами, тамували спрагу водами бурхливої Ріоні. За легендою, храм звели на місці, де православні князі Давид і Костянтин склали голови за відмову мусульманським загарбникам прийняти іслам. Найбільше Казимиру заінтригувала розповідь Ґочі про мощі цих мучеників: кожен, хто прикладеться до них і тричі проповзе під ковчегом, де вони зберігаються, отримає те, про що попросить. Казимира не мала якихось особливих бажань, як і в щоденній молитві, попросила здоров’я для найдорожчих – Софійки й Михайла.

Дорогою назад Ґоча знову нагадав собі українське минуле й несподівано для Казі затягнув «Червону руту». Спершу вона розгубилася, зачувши чисту українську з уст грузина, далі почала усміхатися, а тоді й собі підхопила знайомі з дитинства слова. Співалося їм весело, на повні груди. Привечірнє сонце, вигулькуючи навскісними променями з-за дерев, періщило по очах, розвиваючи темп мелодії і руху.

Раптом машину кинуло вліво – завищали гальма, тоді вправо. Казимира боляче вдарилася чолом об металеву обшивку, аж ніби череп луснув. Краєм ока помітила білий легковик із навскісною наклейкою sixt[1], який, зачепивши праве крило таксівки, щодуху врізався в електричну опору. За кермом був Богдан.

Богдан?! На частку секунди перечепилися їхні погляди: Казин – зелений, як болотяна каламуть, і Богданів – налитий небесною синявою.

«Бути такого не може! – стрельнуло в голові. – Певно, добряче забилася!» Старенький «пікап» тим часом перехнябився і став на ребро. Якусь мить здавалося, що так і чипітиме, як недосвідчений бик перед клинком тореадора. Щось гаряче цівкою заюшило по щоці. Казимира заціпеніла, лише вражено перевела подих. Коли це скреготнув котрийсь із внутрішніх механізмів, і машина каменем покотилася схилом.

Усе, певно, тривало кілька секунд. Казимира продерла очі й крізь пройму лобового скла угледіла клапоть високого грузинського неба. Лагідними вустами воно зціловувало їй з-поміж брів вроки страждання.

«Отче наш, ти, що єси на небесах…» – зачала напівсвідомо.

Чорною темінню узявся напосідати біль, розтираючи на попіл коротку думку про Богдана. Мов рій здичавілих бджіл, гігантськими жалами він проштрикував шкіру й жалив у самісіньку душу.

- Дідусику, приборкай цих комах! Ти ж умієш! Ти ж мав пасіку, – заблагала в нестямі, воліючи вмерти, аби лишень не зносити цей виснажливий біль. – Вони мене скалічать, зжеруть заживо!