22-23-24

Квітень, 1936

Тереза, тонка й висока, як стебло ковили, із вінком доладно викладених на маківці хвильок русявого волосся стояла над кар’єром, спостерігаючи, як справно працює її мурашник – алебастрова копальня. Було у праці простих каменоломів щось божественне, від молодшого покоління титанів, які не наважилися встрявати в боротьбу з богами-олімпійцями, а погодилися служити їм, чесно опікуючись тими чи тими сферами буття. От і ці міцні й жилаві чоловіки натхненно трудилися на славу своєї повелительки.

Не кваплячись, ніби мали на працю цілу вічність, на чистій жи́лі вони намічували розміри майбутньої заготовки, далі по визначених лініях на невеликій відстані один від одного пробивали пасками – короткими металевими ломами – отвори. Затим методично й розмірено забивали в них шпиці – міцні залізні клини, завдовжки тридцять-сорок сантиметрів. Сріблисто-біла скеля рипіла, потріскувала, пручалася, та сила чоловічих рук і твердість доліт поступово й неминуче відокремлювали заготовку від моноліту. Відщеплену брилу якомога м’якше опускали на землю, та вага каменю однак стрясала довколишній простір хвилями моці й краси.

Довкола того безформного уламка, як довкола шматка м’яса, миттю згромаджувалася інша група мурах-каменярів із зубилами, долотами й молотами. Вони краяли камінь за призначенням: на «брус», «плиту», «пасок», «колонку» чи «болванку», а Тереза, споглядаючи з висоти за їхньою метушнею, сама із собою бавилася – відгадувала, що з якого шматка вийде. І вбачалися їй у тих наразі безликих заготовках стрункі колони, чудернацькі балясини, ніжні статуї, делікатно орнаментовані таці, грубше різьблені ніжки для столів, а ще – підставки для годинників, попільниці, цукернички, флакони, вази, лампи, абажури, чаші й десятки інших предметів, що додавали загалом маркітному людському життю радісних барв й мистецького вдоволення.

І до всього цього вона була причетна. То – її маєтність. Узагалі, коли б не її пристрасть до справи й людська жертовність, нічого цього не було б. Не було б потужного, одного з найкращих у Другій Речі Посполитій виробництва, не було б слави, що сягала за моря й океани, не було б грошей, та, власне, і шлюбу її не було б. Бо якби не фінансова криза, що спіткала батька по Великій во́йні, то вона, його єдина донька, певно, мала б ширший вибір і не мусила б іти заміж за нелюбого чоловіка. Може, нині гуляла б десь у Версальських садах чи плавала на гондолах венеційськими каналами. Хтозна. Жіноча доля, як двокрила кленова насінина, підхоплена вітром, – куди занесе, там і висіється. Та хотілось би благодатнішого ґрунту.

Тереза обігнула кар’єр і твердим кроком рушила в майстерню – осередок містифікаторів, які незбагненним чином оживляли безживний камінь, надаючи йому подобу мистецьких витворів. Тут так само гуло, як у вулику. Дзижчали токарські верстаки, привезені із самої Італії, дзенькотіли бійки і клевці, шипіли напилки, зумкотів шмерґелевий папір. Алебастрова пудра непорушно висіла в повітрі, огортаючи все довкола м’яким молочним серпанком, ніби мала охоту приховати від стороннього візитера щось суттєве, значуще.

Тереза окинула робітню прискіпливим оком – усе тут функціонувало, як годинниковий механізм. Бо часом бувало, поки не шлякнеш[1], то й справа з місця не зрушить. Але то стосувалося радше підмайстрів і чорноробів.  Скульпторів і майстрів силувати не доводилося.

У кутку, коло лави вивершених, готових до встановлення скульптур, що символізували хресну дорогу Христа, працював Йосиф. Його жилаві, з вузлуватими пальцями руки ніжно, ніби сповивали немовля, обробляли «на мокро» статую Ісуса з хрестом на плечах. Після ґрунтування віденським вапном він натирав фігуру меленою сіркою. Просто на очах камінна твердь набувала теплоти, відтінку, уподібнювалася до живої плоті, вилискувала, світилася й ніби оживала.

«Спосібний то чоловік, хоч і не вчений, вогонь має у серці, а в пальцях –  чуття. Шкода лишень, що доньку таку непутящу виховав…» – подумала радше зі співчуттям, аніж з осудом, споглядаючи роботу майстра.

Позаду вчулися дрібні кроки. Тереза обернула голову. До робітні увійшла Ядзя, відома львівська скульпторка, яку Терезі вдалося спокусити до роботи на своїй мануфактурі. У цей час Ядвіга працювала над вісьмома сценами з життя Христа для південного вівтаря й шістьма композиціями, присвяченими Богородиці, для північного, що мали бути встановлені у Вірменському соборі. Власне, Йосиф був її підмайстром.

- Доброго здоров’я, Ядзю! Встигаєте? – спитала для годиться, бо й так знала: скульпторка не підведе.

- Вітаю, Терезо! Так, усе встигаємо. У мене ж – дві пари рук, – Ядвіга щиро усміхнулася, лукаво примружила очі й кивнула вбік Йосифа. – Часом здається, що в нього – і мій розум, і навіть моє серце: щоб не загадала – усе зробить так, як я собі то уявляю.

Тереза підвела брову. Здалося їй, що в очах скульпторки – молодої, веселої й надзвичайно обдарованої жінки проскочила іскра. Іскра, призначена простому чоловікові – Йосифові. Чи то лишень здалося? Дивно було б, якби між ними виникли якісь взаємини, але в житті всяко буває. Що дивуватися?

- Ну працюйте. Боже помагай!

Задоволена з того, що терміни замовлення будуть витримані, а отже, вчасно сплачені рахунки, Тереза сіла в бричку й рушила до палацу. Душу гріли розмисли про улюблену справу. Та й тут, при камені, вона завжди чулася органічно, собою, бо не мусила натягати маски люблячої дружини, дбайливої матері чи благочестивої світської дами. Камінь не потребував поштивості й сентиментів, а лишень істинної пристрасті, чистої, як дистильована вода.