20-21

Березень, 1936

Розімлілі на сонці сніги забарвлювали довколишній світ відтінками сірого. Хоча вулиці були мощені бруком, болото на них бралося невідомо звідки – ніби по ночах падало просто з неба, перетворюючи чепурне, аж святочне взимку містечко на брудне торговисько.

Час і простір видавалися Ганні в’язкою, клейкою павутиною, що крізь неї кожного ранку доводилося продиратися, аби побачити красу світу Божого й хапнути дрібку світла й першого весняного тепла. Про людське, чоловіче, не йшлося. Кшиштоф ось уже два місяці у роз’їздах – досі залагоджував із батьком у Відні якісь земельні чи промислові справи. То, безумовно, важливо, про примноження статків треба дбати, але, як він міг так надовго лишити її саму, – Ганна не розуміла.

Їй здавалося, що без нього, без його підтримки чи хоча б одного-єдиного погляду іскристо-карих, найпрекрасніших у світі очей, із яких завжди потрафляла зчитувати його до себе прихильність, вона з дня у день маліла, марніла, зсихалася. Нудота не полишала: виссала з її ослабленого вагітністю тіла всі соки. Хіба живіт підростав, щораз дужче напинав складки на буденній сукенці, зрадницьки викриваючи її таємницю. Довелося шити запаску зі ще ряснішими зборками, щоби хоч на трохи подовжити власну безпеку. А час, як не прикро, міг знищити її будь-якої миті.

Те, що жило всередині, вже давало про себе знати. От лише Ганна не могла втямити, як його сприймати. Страх самотності, а ще більший – страх бути викритою, панував над її ще приспаними материнськими інстинктами, що нема-нема, та й пробивалися в нутрі кволими пагінцями зворушення і щему.

Коли в утробі зачинався рух, вона чулася мідницею, наповненою водою, що в неї дітиська кинули надутий свинячий капшук. Пухир собі плаває, ледь торкаючись стінок, а в ній від тих заледве вловимих доторків на мить, лиш коротесеньку мить, розпускається ніжність до свого ще ненародженого дитяти.

Ганна була певна, що то буде дівчинка. Неодмінно дівчинка. Така ж гарна, як і її татко. Однак слабкі імпульси любові миттєво пригнічували потужні хвилі паніки. Й тоді вона грішним ділом кликала до себе біду: «Коби шось сталося! Най би скинула з себе ту тяж!» Воліла зостатися без дитини, аби лишень порятувати себе від наруги й людського осуду.

У тій своїй душевній муці, що перетягувала її не окріплі чуття зі світлого боку на темний, Ганна жадала стати тінню, щоби нікого не бачити. Тобто, аби її ніхто не помічав. Так, наче її й не існує. Однак омріяного спокою не було. Тереза, як на лихо, ходила за нею назирці, ніби придивлялася, вивчала, оцінювала. Була приязною, як ніколи: то віддасть котрусь зі своїх численних сукенок, ще й вимагає міряти у своїй присутності, то припросить обідати при панському столі, частуючи чимось екзотичним, до тяжкого не силує і, що найдивніше, – невідь-чого намагається схилити до задушевних розмов.

Та про що їм балакати? Що спільного може бути між пані й служницею? Нічого! Певна річ, окрім пана. Але ця таїна була відома лиш одній із них. А відкривати той підспідок Ганна не мала наміру.

- Ганно, – зачала Тереза, увійшовши до Анжеєвої кімнати, де покоївка змінювала постільну білизну. – Нині можеш бути вільна…

Ганна здивовано обернулася до пані.

- Вільна? Ше-но тільки п’ята. Я ше не перебирала в Елеонори… і в Марії постіль несвіжа.

- Нічого, то не горить, перебереш завтра. – Тереза підступилася до прислуги й видивилася їй просто в очі. – За кілька днів повертається Кшиштоф. Завтра перепереш і перепрасуєш його сорочки. Має  вбратися у щось свіже.

Кров у жилах звурдилася, як квасне молоко у теплій брайтурі. Ганна хапнула ротом повітря.

«Кшиштоф! Повертається!» – на її осонценому новиною личку чи не вперше за тривалу природну й душевну зиму мимоволі прорізався усміх.

Тереза звела тонку брову.

- Хм, розумію, я так само втішена…

Пані різко обернулася і твердим кроком рушила з покою. Ганні аж у голові загупало віддзвоном її гострих підборів. 

- Добре, пані, всьо зроблю! – лише видушила з себе щасливо.

«Дякувати Богу! Дякувати Богу! Моя розрада і рятунок! – переможно звучали сурми в її голові, підбурювані ритмами сердечних литавр. – Він не дасть мене зобидити, коло нього я буду в безпеці!»

Сорочки пралися так ретельно, мов пелюшки для Моніки, а прасувалися настільки обережно, як найдорожчі сукні з Терезиного гардеробу. Через залізко[1] Ганна, здавалося, передавала тканинам усю свою невисловлену любов і нерозтрачену ніжність. Як би їй хотілося отак дбати про одяг любого чоловіка, але у своєму домі! Щоб і він, і його вбори були при ній!  Хотілося володіти ним безроздільно, знати, що він – її, лишень її, як рука, голова чи серце. Бо як можна відділити й віддати кому-небудь у користування частину самої себе? Світ такого ще не бачив!

Від передчуття близької зустрічі із чоловіком, без якого тепер уже й не уявляла свого існування, у Ганні ніби стрижень виріс, наче її кволе, знесилене тіло натягли на жорсткий каркас, що відтепер не зогнеться від  жодних стихій. Тепер вона стерпить будь-що! Була того певна.

Кшиштоф справді невдовзі з’явився. Через добу посеред ночі пошкрябав котом ув одвірок, знаючи, що Ганна вчує. І вона вчула – пташкою пурхнула до дверей й обм’якла на мужній твердій шиї. А він з порогу взявся обціловувати очі, волосся, груди…