18-19

Лютий, 1936

Дзвоном у скронях відгули січневі празники, щедрі на застілля та гостини, але винятково для людей щасливих, сімейних. Їй же, Ганні, зосталося відчуття гіркоти й неприкаяності – самотність по крихті видзьобувала рештки її впевненості у майбутньому.

Кшиштоф подався до батьків у Пелкіни, навіть не попрощавшись, звідтам – у Відень, начебто нагально викликали в якісь земельній справі. А Тереза з дітьми, як на збитки, з дня у день товклася перед очима, роз’ятрюючи й без того невтішні думи. Ліпше би забралася до своїх європ у пошуках нових майстрів чи верстаків, то й діти з няньками і вихователями були б спокійнішими. Бо коло мами ніхто з тих урвиголів не мав стримання – в домі стояв такий гармидер і шум, що часом вглухнути мож’ було.

У тому шарварку Ганна, мов сполохана куріпка, втягувала голову у плечі й перекидалася на тінь. Намагалася порядкувати, щоби нікого поруч не було, з покою в покій перебігала навшпиньки, аби лише ніхто не зачепив, не спитав зайвого. Сторонні звуки, а ще більше увага гострими лезами кромсали її й без того розхитаний спокій. Воліла самовільно ув’язнити себе, щоби ніхто не міг дібратися до її нутра, де чинився верховний суд над власним сумлінням. Але яким би не було його рішення: помилувати чи скарати, вона готова була йому скоритися: возрадуватися чи покаятися.

Розправити плечі і трохи підвести голову могла лиш удома, замкнувшись у стінах презентованої паном оселі. Тут і досі зберігався його запах: пряний, деревний, ніби він оце щойно заходив після полювання, чи, може, залишив у передпокої свій жупан. Ганна навіть боялася зайвий раз прочиняти вікно, щоб оцей його дух не звіявся остаточно. Бо більше нічого від нього не мала. Хіба спогади. Спогади, спогади, спогади, що чорними круками обсідали голову й видзьобували мозок. 

Щораз дужче Ганнині вечори сковувала крига печалі, ніби зима була не знадвору, а всередині, в її серці.  Нічого не хотілося. Сто літ, як не ходила до читальні, й так само – на репетиції до «Просвіти». От хіба, коли відчуття неминучого краху металевими обценьками перетискало горло, позбавляючи кисню, добре виплакавшись, збиралася і йшла до батька.

Так є, що дорослі діти у своїх пристрастях забувають про батьків, а згадують, як про Бога, – коли зле, коли вже край.

Йосиф таким рідкісним, як сніг серед літа, доньчиним візитам дуже тішився, хоч і не вмів виказати радості словами. Ніхто не знав, який гіркий трунок встиду йому доводилося ковтати, коли сусіди кидали недобрим поглядом услід його доньці або самого штурхали у плечі важким словом. Бо хто таке бачив, аби ще невіддана дівка – жила сама?  

Йому пекло рішення Ганни перебратися до кам’яниці в середмісті. Казала, має досить грошей, щоб винаймати окреме житло. А він і не дуже перечив, бо мирські звичаї змінювалися, права жінок і чоловіків зрівнювалися, стать слабка унезалежнювалася не лише у світі, але й тут, у Східній Малопольщі. Та й рано чи пізно однак довелося б розпрощатися, не все ж їй бути припнутою до батьківського порогу, тож він і не думав перечити. Відпустив із невимовленим благословенням. 

Сьогодні Ганна також подалася додому. Без стуку прочинила важкі дубові двері, безшумно ступила в сіни, втягла носом терпкого настою рідної хати.

Батько сиділи за столом при свічці й тонким різцем проробляли обличчя невеличкої статуетки. Здалеку було видно, що то – фігурка жінки, але не Богоматері, вбраної у ризи, що їх вони переважно висікали на замовлення церков, і навіть не котроїсь із оголених міфічних богинь, найбільше люблених шляхтою. То була сучасна жінка, вбрана по-теперішньому: у блюзу з комірцем, доволі вузьку спідницю, що з-під неї було видно литки.

Видублене тривалим перебуванням просто неба батькове обличчя, здавалося, пом’якшало, прояснішало – чи то від світла, чи сам матеріал давав такий ефект, а може, то натхнення так оновлювало майстра. Дві глибокі вертикальні зморшки поміж його чорними, густими бровами, що їх Ганна пам’ятала відколи й себе, зовсім зникли, мовби розпрасувалися. Видно було, що татко працюють з душею, через інструмент передаючи скульптурі всю свою нерозтрачену пристрасть і любов.

Ганна ступила кілька кроків і тихо привіталася:

- Слава Ісусу Христу!

- Слава навіки! Ганю! – щиро втішився. Він підвівся з лавиці й розкрив руки для обіймів.

Ладні у неї були таточко – високі, статні, з густим чорно-смоляним волоссям, без жодного сивого волоска! Мож’ було подумати, що вони циганської крові, бо й шкіру мали смагляву. Аж чудно, як вона, така світлокоса й білошкіра, у них вродилася? Але татко завжди приповідали, що Ганна – викапана мама.

Йосиф обійняв доньку.

- Сідай, дитино!

Змів рукавом зі столу алебастрову крихту й пил, відсунув на край статуетку.

Аж тепер Ганна добре її роздивилася. То була фігура молодої жінки – з правильним овалом лиця, високим чолом. Надбрівні дуги плавно переходили в тонке перенісся трохи задовгого, як на Ганну, носа. Губи – тонкі чи, може, стиснуті, виказували зосередженість або якусь задуму. Складені на колінах руки мали довгі й витончені пальці, ніби навосковані, як у Мадонни з немовлям Мікеланджело. У всій ній справді було щось від сакральних скульптур чи писаних образів – якийсь внутрішній спокій, виваженість. Щось таке, що приклепувало увагу й більше не відпускало.