16-17

Січень, 1936

Кшиштоф заледве перебув свята. Шкірою відчував, як довкола нього стискається кільце небезпеки. Був, як загнаний хортами лис, що кидається з боку в бік у пошуках рятівної нори. Ще трохи – і попадеться, втратить самовладання.

Нестерпно було бачити Ганну з усіма її внутрішніми суперечностями і бунтами. Часом, вислуховуючи її страхи й нарікання то на самопочуття, то на непевне майбутнє й спостерігаючи за експресією жестів, котрі з кожним днем усе більше дратували, думав, що вчинить іще якийсь гріх, значно тяжчий, аніж той блуд, у котрому загруз по горло.

Тереза так само надокучала дітьми, поточними справами і власними амбіціями. За спільно прожиті роки він коло неї змучився наніц, висох, як криниця, що з неї збігла вся вода. Ота жінчина невсипуща енергія і підприємливість, а головно, цілковита байдужість до нього як чоловіка, виссали з нього всі емоційні соки.

Відчував, що повинен узяти паузу, перепочити, видихнути, осмислити й переосмислити все, що накоїв, слід було змінити оточення, щоби, можливо, глянути на події з власного життя під іншим кутом зору. Бо для того, щоб осягнути будь-яку річ, варто подивитися на неї з відстані. З відстані простору, часу, емоцій. Тоді, можливо, строкаті аморфні цятки на полотні живописця несподівано виявляться прегарними барвистими квітами; різкий, пекучий біль відкритої рани – блідим затверділим рубцем; пошматоване одного разу відчаєм або зневірою серце – надвитривалим органом. Кшиштоф відчував, що і йому варто дистанціюватися. Мусив вирішити, як з усім тим бути далі. 

Похмурого січневого світанку, по Василеві, коли густа імла висіла над містом так низько, мовби десь поблизу горіло, Кшиштоф випив кави, неспішно викурив на терасі сиґару, завантажив у свій чорний восьмициліндровий «Австро-Даймлер» валізу, складену власноруч іще звечора, і рушив у дорогу.

Терезі напередодні сказав, що на кілька тижнів з’їздить до Пелкін провідати батьків. Ганну взагалі не попереджав, бо розумів: буде забагато слів і ще більше – емоцій. Вона й без того, мов на терню сидить: настрій то догори, то вдолину. Хтозна, як зреагує?

Тож він фактично втік.

Від обох своїх жінок.

А від себе? Хтозна.

Із переметами на дорогах, зупинками на чай і перекус дві сотні кілометрів до батьківського дому здолав до полудня. Село Пелкіни розтуленим стручком, обабіч дороги-борозенки якого тулилися кілька десятків хат-горошин, лежало на лівому березі Сяну. Ніби й невеличке, але були тут і залізниця, і телеграф, і пошта, і навіть своя школа. Довкола, доки сягало око, аж за небокрай, розпласталася щедра, плодюча земля – маєтність його батька.

Старенький князь давно й, очевидно, безповоротно відійшов від справ державницьких, хоч мав за плечима блискучу кар’єру політика і дипломата. Двічі був президентом Ради Ярославського повіту, послом у Галицькому сеймі, членом вищої палати парламенту Австрії, комісаром Галичини й сенатором Польської республіки двох скликань. Певно, й тепер міг би впливати на певні політичні процеси, та у віці, коли діти давно повиростали, а душа й тіло просили відпочинку, його єдиними інтересом зоставалися земля й сільське господарство. Лише у цих питаннях він продовжував бути активним.

Кшиштофів само́худ[1] минув Кругель Пелкінський і завернув до палацу, що осібно від решти села, безтурботним немовлям спочивав у сповитку засніженого густого парку. Тут народився Кшиштоф, тут на світ Божий з’явилися й восьмеро його молодших братів, а ще сестра Ельжбетка, яка, щоправда, пробула коло грудей годувальниці всього три дні, а затим умерла невідомо чого. Дві старші сестри разом із батьками переїхали до Пелкін із-під Відня. У стінах цього палацу Кшиштоф навчився працювати, молитися, шанувати людей і любити життя. Цей дім, як ретельний скульптор, фактично витворив з нього того, ким він був тепер. 

Парадні двері прочинилися, щойно двигун його авто розбудив приколисану тишу двору.

- Кшишю?! То Кшишьо! – вчувся радісний вигук.

За мить двері розчинилися ширше й на сходах постала мама – здрібніла і здитиніла, з прямою, як у молодості, рівно обстриженою гривкою, щоправда, тепер посрібленою зимами. У цій жінці для Кшиштофа, та й, певно, решти дітей їхнього великого сімейства, була зосереджена вся святість і милосердя світу.

Замолоду княгиня була значним авторитетом і просвітницею як для своїх дванадцятьох нащадків, так і для всього тутешнього селянства. То з її уст місцеві жінки вперше почули, що не слід дозволяти грубій чоловічій силі себе принижувати, що жінка має такі самі права, як і чоловік. То від неї вони довідувалися про виховання дітей і всілякі цікаві рецепти. То вона дбала про щорічне виділення фінансів для розвитку Пелкінської початкової школи й заохочення найздібніших учнів. А між тим ця велика без перебільшення жінка потрафляла бути  цілковитою тінню чоловіка-гіганта.

Узагалі, між батьками панувала така глибока, безумовна повага одне до одного, що думалося, ніби насправді так не буває, ніби образи їхні були списані з якогось романтичного роману минулого століття. Цікаво, чи хтось із них тримав коли-небудь супроти іншого камінь за пазухою?

Небавом вийшов батько. Статечний і показний навіть у свої сімдесят два, у костюмі й при краватці. Поривчастий вітер кошлатив його розчесану на два боки сніжно-білу бороду, здіймав угору поріділе, сиве волосся.