13-14-15

Квітень, 2015

Після мокрої затяжної зими довколишні ліси й прилуки врешті розродилися зеленими барвами, а русла Дністра і Свічі набрякли талими водами. Весна напувалася соками, світлом і теплом. Кілька місяців у містечку Ж. для Михайла і Казимири минулися безболісно: так-сяк облаштували побут, познайомилися із сусідами й місцевою владою. Зосю віддали до садка – несподівано гарного, з добрими й мудрими вихователями. Казя продовжувала писати й читати лекції, виїжджаючи головно в межах України. Михайло ж досі мучився з отриманням дозвільних документів на відновлення видобутку, але потихеньку справа, здавалося, рушала з місця. 

Прижилися, вбулися. Те смутне і здичавіле місто, яким воно постало в час їхнього приїзду, тепер скидалося на оживлений сонячним теплом вулик. Уже від ранку середмістя бралося гудіти сотнями людських голосів, скрипом велосипедних педалей і шурхотом автомобільних шин. Хтось квапився у справах, лиш киваючи навсібіч на знак привітання – в містечку з населенням у три з половиною тисячі всі зналися, щонайменше, на лице. Хтось, повагом крокуючи зі свіжим буханцем в іще радянській авосьці, ставав до розмови з таким самим необтяженим клопотами перехожим. Комусь треба було до міськради в паперових питаннях, а хтось, задовго до відкриття, тупцював під стінами пошти, колишньої синагоги, щоб відіслати чи отримати листи й бандерольки. Ближче до вечора кілька тутешніх генделиків зачинали обростати купками завсідників, переважно тих самих: з молоді або підтоптаних «джентльменів». Одразу видно було, у кого тато-мама чи дружина – на закордонних заробітках. 

Несподівано для себе Казимира залюбилася в цю місцину: незважаючи на загальний занепад, було у ній щось шляхетне, пронизане тонким духом колишніх розкошів і достатку. Щось таке, що сповнювало серце спокоєм і гармонією.

У містечку Ж. було на чому й око спинити. Як пуп землі, посеред центральної площі вивищувалася ратуша, зведена на початку минулого століття у час відбудови міста після бомбардувань Першої світової. Архітектурним вирішенням вона скидалася на синагогу, що в разі повторної небезпеки могла б прислужитися містянам як оборонна фортеця. Нині в ній побутував Народний дім із бібліотекою, дискотекою та кількома крамницями у крилах споруди. Рядочки переважно польських, не вищих, ніж на два поверхи будинків, де колись, певно, мешкали ремісники й торгівці, обіймаючи площу, витворювали захищене від стороннього впливу осердя міста.

Неподалік площі круглою банею із хрестом на ній лоскотала черево неба, звеселяючи Всевишнього, греко-католицька церква Святого Михаїла – тутешнього охоронця і покровителя. На одній із околиць міста, на старому, ще польському цвинтарі з дивовижно гарними, просто-таки мистецькими, хоч і понівеченими часом надгробками, під якими спочивали переважно євреї, бо їх тоді жило в місті найбільше, стояла каплиця – родинна усипальниця, зведена паном Жебровським 1847 року. У ній є гробівці й інших шляхетських родин. Нині зажурений ангел зі схиленою головою при вході до неї щотижня печально стрічав дрібку вірян римо-католицького обряду, що зосталися в місті з давніших часів.

Колись тут був і справжній костел, кажуть, найгарніший у краї – готичний корабель-усесвіт, розписаний усередині унікальними фресками, а зовні оздоблений мережкою кам’яного різьблення попід склепінчастим дахом і барвистими вітражами у вузьких, високих вікнах. Казимира бачила його на фотографії, правда, чорно-білій, у фойє міськради. П’ятеро шпилястих бань не давали небу зімкнутися, аби Пан-Бог мав змогу частіше зазирати до своєї пастви. Сімдесят літ простояв, дивом пережив обидві війни. Однак вистояти йому не вдалося. Однієї глупої ночі, у червні сорок шостого, храм спалахнув восковою свічкою – енкавеесники тишком-нишком підклали вибухівку й підірвали його. Ну а тутешні бузувіри, не зволікаючи, розтягли по господарствах все, що вціліло. На місці костелу «совіти» поспіхом обладнали ігровий майданчик для дитячого садка. Ніби так і треба було. Діти ж-бо – наше майбутнє, особливо радянські. Їм – усе найкраще.

Окреме замилування у спраглому до прекрасного серці Казимири викликав панський палац, спроектований у 1908 році львівським архітектором Владиславом Садловським. Про нього вона вдосталь начиталася й наслухалася від сусідів. Нині цей прекрасний маєток, зведений у стилі  французького неоренесансу, вражав зруйнованістю і спустошенням. Останніми його мешканцями були діти, хворі на туберкульоз, адже в стінах палацу тривалий час розташовувався санаторій. Однак після пожежі, невідомо ким або чим спричиненої, їх звідти виселили, а палац остаточно осиротів.

Його й справді хотілося приголубити, як сироту, нагодувати, зігріти. Багато оздоблений фасад із відкритою терасою між двома ризалітами різної ширини своїм облущеним тиньком і по-варварськи вибраними, а затим глухо забитими очима вікон волав до світу про допомогу. В інтер’єрі, що його можна було роздивитися в шпарини між дошками, й досі збереглися фрагменти розкішної оздоби: різьблений і ліпний декор, виконаний талановитим майстром Пьотром Харасимовичем.

Уся ця непересічна краса, що її скрізь у світі намагаються втримати, зберегти, тут, у містечку Ж., вислизала з реальності, як дух із тіла небіжчика. Вечорами, прогулюючись із Зосею, а часом і з Михайлом, так само запущеним дендропарком і споглядаючи рукотворну велич палацу, Казимира подумувала, чи не взятися їй за пошук інвесторів. Годилося б бодай щось зробити, аби не втратити навічно цю варту захоплення споруду.

Загалом скидалося на те, що від колишньої, ще польської слави розвиненого, промислового міста, відносно забезпеченого і за радянських часів, коли тут працювали заводи будівельних матеріалів та ангідридних виробів, нині геть нічого не зосталося. Тотальний брак будь-якої промисловості і, як наслідок, робочих місць підфарбовував будні мешканців сірим. Однак тутешні люди були здебільше життєрадісними, простими й щирими, ніби їм усього було вдосталь, ніби це забуте Богом місце – їхній персональний рай.