10-11-12

Грудень, 1935

Кожен доторк Кшиштофових м’яко-вологих уст розбурхував у Ганниному нутрі веселкові кола сласти. Брижами вони скоботали кожен член її тіла, хвилями розповзалися внутрішніми органами, заливали провесняною повінню розніжену свідомість. Іншої любови Ганна не знала, та ця, Кшиштофова, здавалася їй найвищою з осолод.

«Чи можна бути аж такою щасливою? Чи ж можна так любити? – виборсалася з розплавленого пристрастю мозку напівпритомна думка. – Чи то не гріх?.. – Вона відкрила обтяжені знемогою повіки. Наче крізь туман зиркнула на Кшиштофа. Він лежав поруч – гарний, як бог, близький, як власна шкіра, в усьому досконалий, як світобудова. Неквапно торкав губами кожен пальчик її руки... – Гріх, знаю, що гріх! Залюблена. В жонатого! Але ж любов – найвищий вияв Бога! Хіба Він посміє скарати мене за то, до чого сам прикликає? Та й нашо? Коли я сама себе вже скарала: не видіти ми’ щастя жіночого, не мати родини, дітей, свого дому. Мо’, відказатися, доки не пізно? Але як? Як?! То ж ніби відтяти собі руку…»

Щораз частіше Ганна питала себе: а що далі? Питала й не знаходила відповіді. Часом зневірювалася й готова була добровільно зректися своєї до пана хоті. Іноді ладна була горло перегризти будь-кому, хто став би їй на заваді. А найчастіше міркувала, що все владнає Пан-Бог, лиш на нього їй, безрозсудній, слід покладатися.  

Кшиштоф якось зненацька припинив цілувати її руку, ніби йому щось завадило, розплющив очі, смикнув головою і рвучко сперся на лікоть. Пильно глипнув на Ганну – ніколи так не дивися – ніби хотів настромити її безборонне тепер тіло на вістря свого погляду, наче вона щось умисно приховала, а він збирається ось просто зараз вивести її на чисту воду.

Щось у ній зіщулилося, мов збиточний пес під замашною палицею господаря.

- Ганю?! – його голос так само був пронизаний занепокоєнням.

- Шо? – прошелестіла ледь чутно. Повітря наелектризувалося іонами страху – от-от вибухне.

- А коли ти мала місячне?

Ганна високо звела колосочки брів – питання заскочило її зненацька. А хіба вона коли-небудь намагалася це запам’ятати? Та й нащо?

- Не знаю, Кшишю… давно не було. Видав, ше як на Покрови…

- На Покрови?! – Кшиштоф гепнув на подушку, обіруч ухопився за голову й болісно просичав: – Матір Божа! Чи ти здуріла?

Ганна смикнулася й нараз повернулася до тями. Колючі шпичаки переляку посунули хребтом у хрестовий похід. Що вона накоїла? А щось же накоїла! Стало так страшно, що здавалося, тут-таки помре, як ото колись було, коли  місячне почалося вперше.

Мала тоді неповних чотирнадцять. Саме весна стала, люди поскидали з себе зимові лахи, приймаючи маківками й усіма відкритими частинами тіла сонячну енергію. А вона знесиліла, вслабла, як ніколи доти. Кілька днів поспіль тягнуло низом живота. Ані вдарилася, ні поранилася, а стікала кров’ю. Потай плакала від власного безсилля і незнання, аж поки татко врешті не помітили, що з нею щось-ся діє.

- Та-а-аточку, я, певно, вмру, – видушила, давлячись жалем до самої себе, коли він так-сяк розговорив її.

- Йой, Ганю, ти шо таке кажеш? Шо сі стало?

Мовчала, ковтаючи сором, бо хоч і була викрита – розуміла: таке татові не оповіси. Те, що відбувається з її тілом – щось дуже особисте, суто жіноче, не для чоловічих очей і вух.

- Ну, кажи вже, шо таке?! – вривався Йосифові терпець.

Впала йому на груди і, здригаючись від сліз, таки призналася:

- Черево болить…

- Йой, гірка година! То йди до вборни!

- То не то! – вирвався розпачливий крик. – В мене… в мене кров тече.

Йосифові ніби хто по писку дав – вискочив із хати, сів у порозі, зачерпнув мозолистою п’ятірнею жмут чорного, як смола, волосся, смикнув, мало не вирвав, сплюнув і врешті закурив. Ганна крізь шибку бачила, як татко нервово затягуються, як самі з собою балакають, руками, як крилами, змахують. З півгодини не було, та врешті повернулися.

- Чуєш, Ганю, то пусте. То так муси’ бути. Возьми собі яку’ шматку… – Та й по всьому – все, що сказав.

А що їй із тою шматкою було робити – хто його знав? Аж коли кровотеча припинилася – дійшла, що то в майточки треба було класти, щоб по ногах не бігло.

- Ганю, то ти в цьонжи[1]! 

Видер її зі спогадів розпачливий стогін Кшиштофа.

- В цьонжи?

Потрясіння заступило світ. Кулею з мисливської люфи, тої, що Кшиштоф ходить із нею на полювання, пальнуло просто в мозок.

«І шо теперка? Шо робити?! – заметалися схарапуджені думки, ніби десь зайнялося. – Пізно шось робити! Були би мамця живі, то, певно, шо навчили б, повідали б, як воно буває, коли спиш із чоловіком – не сама лиш милість, а й діти робляться. – Страх лише посилився, моторошними живими сирітками продерся попід шкіру. – То, вже, певно, край моїй любови. Тереза мене закатрупить… – Запекло в очах, ніби хтось жбурнув у них жменю піску. Та разом із тим якесь непоясниме, невідоме досі чуття розпукло в ній пишною квіткою, як жоржини вистрелюють цвітом, напившись удосталь сонця і вологи: – Я буду мамою!»

- Кшишю, але ж то файно, то ж добре, шо дитинка вродиться, – затремтіли тихі слова, а в очах замерехтіли кришталики сліз.