8-9

Листопад, 1935

Кволе й холодне полуденне світло манною крупою сіялося на долівку передпокою крізь помережані кованим орнаментом скляні вічка дверей, але не студило, бо тут, у палаці, було тепло – жвавими язиками вогню осінню тьмяність підсвічував камін.

Ганна пройшлася ганчіркою по карнизу різьблених дерев’яних панелей, припасованих довкруж колон і до стін по периметру всього приміщення. Вони – не лише данина модним віянням, що їх, тільки-но забачивши у кращих будинках Італії, ґальопом перебирала пані Тереза, а й справжній захист від її збитошних дітей, які зовсім не мали стримання – ніби не панська кров струменіла їхніми жилами, а проста, хлопська. Ввихаються, носять собою, репетують і, що найдивніше, – ніколи нікому до того діла немає.

«Он, учора Анжей так вгатив антикварним, ше дідовим ціпком по стіні, шо аж держало з прегарно вирізьбленим левом злетіло, а Цецилія стягла зі стола обрус із сервізом. Китайським! З такої тонкої порцеляни, що аж світиться! Ше й порізалася до всього! Думаєте, хтось хоч півслова сказав їм? Коби-то! Всі знають: ґабзувати дітей у сему домі – боронь Боже! Тереза каже, шо не менше як до семи років діти мають рости вільно: без усяких обмежень і заборон. «Якщо вони своїм поводженням нікому не шкодять, то хай хоч світ перевернуть сторца!» – тако приповідає. А шо з них буде, як відтеперка всьо позволяти? Он, Антонію ше чотирнадцяти нема, а вже фокуси показує: то буду, то не буду. А чого далі чекати?.. Як Бог дасть своїх дітей – буду привчати їх до порядку. Мусять знати, шо не всьо на світі мож’».

Ганна відсунула з чола пасмо волосся, що вихопилося із закрученої довкола маківки коси, й узялася впорядковувати бюрко з червоного дерева при вході. Витерла порохи, розсортувала за датами ґазети, пересунула бокату вазу з оберемком запахущих лілій. Їх у заскленій оранжереї та й, за теплої пори, у квітниках по всьому парку росла сила-силенна, як і інших сортів квітів. Доглядач-садівник Микола, який раз на кілька днів приносив до маєтку свіжі букети, мав роботи досить-доволі цілий рік.

У Ганниному нутрі зненацька звихрилася хвороблива млість. Вона заскочила захоплену роздумами дівчину так несподівано, мовби жовнір безрозсудного порушника. Ганна затулила рукою рот, тамуючи спазм, і кинулася до вбиральні. Згірклий струмінь перебродженої їжі вирвався на волю, щойно вона схилилася над мідницею.

«Оце, маєш, лілії! Дуба можна врізати! – Вона злила собі на руки воду, сполоснула рот і вмила лице. – Ше зо мною такого не було, шоби від квітів знудило. Треба буде кудась їх винести, бо, боронь Боже, ше вмліє хто’ з паничів».

Ганна обтерла лице і зиркнула в люстерко. Довкруж чола звивалися вибілені природою і сонцем норовливі пасма. Як не чеши ті коси, як не пригладжуй, а до кінця дня однак стаєш схожою на чортополох.

«І за шо то пан мене сподобав? Дрібна-невисока, і ніс, он, на ніс не подібний – ґудзик якийсь! Може, очі? Очі, таточко кажуть, у мене мамчині, як крило голуба, – примовляють. А може, голос? Точно! Голос! Недурно просить, як дитині, співати йому колисанки. Покладе голову на коліна, руку – в пазуху і замалим не муркоче. Смішний такий: поважний чоловік, а часом цицьки хочеться ‘му дати.» 

- Ото пошанувало мене життя, – раптом заговорила вголос до свого дзеркального відображення, – нє, шоби з простим хлопом зійтися, от хоч би й з Миколою – пильнує мене оком, як кіт мишу, а то з Кшиштофом. З паном! Але Микола – бридкий і нелюбий, а Кшиштоф – такий ладний, такий помічний, як моя ладанка! Йой, – видихнула тяженько, – чи буде шось із тої мілосці? Чи, боронь Боже, зов’яну, як та ружа?

Ганна випросталася, обсмикнула запаску й виполоскала миску.

«Якби-то знати, де впадеш, то сіна постелив би!» – подумала схвильовано.

Але ж яким солодким було Ганнине падіння! Панова до неї любов і ласка – як відшкодування за всі попередні митарства. Певно, то життя саме так врівноважує шальки вагівниці між кривдою і справедливістю: десь надбирає, а десь докладає.

Ганна з’явилася на світ Божий як підданка цісаря Франца Йосифа у час, коли об’єднані війська Німеччини й Австро-Угорщини зайняли Перемишль, а затим і Львів, врешті витіснивши звідтам російську армію. А заодно позбавили її, тоді ще крихітне немовля, яке від сили місяць мало, матері.

Місцем Ганниного народження стало містечко Ж., що коренями своїми сягало сивого пелеха – часів іще дотатаро-монгольської навали. Однак офіційний відлік його віку зачинався з 1435 року, коли поселення вперше спом’янули в котромусь із документів. Ще за сто з гаком років місто в рогатці двох рік отримало привілей на самоврядування, закріплений Магдебурзьким правом. І то був поштовх до стрімкого розвитку в ньому ремісництва й торгівлі.

У парку при палаці на високому постаменті і досі бовваніє колона – пам’ятник, встановлений до двохсотої річниці, певно, найбільш знакової події в історії містечка Ж. 17 жовтня 1676 року тут була укладена мирова між військом короля Яна ІІІ Собеського й турецько-татарською армією Ібрагіма Шишмана. Угода, що фактично спинила турецьку експансію.

Із прадавніх часів ув околицях міста, на крутобоких схилах Дністра, що називаються Бакоцино, видобували алебастр – так званий «руський мармур». Цей шляхетний мінерал, справді подібний до білого мармуру. Тому в місті були зосереджені численні ремісничі майстерні і цехи. Камінь тесали чи не на кожному подвір’ї. Та на момент народження Ганни вигідна справа в місті занепала. Як і решта ремесел: будівельне, мулярське, різьбярське і брукове. Усе занепало.