5-6-7

Січень, 2015

Шпарка, розкисла сльота заповзала в нутрощі містечка Ж., мов злодюжка в залишене нарозтвір вікно. Всотувалася в мокрий, порепаний асфальт, що, певно, не перестелявся з часу своєї з’яви. Інфікувала облущені фасади старих, іще польських, а подекуди й австрійських будинків – їх, занедбаних і ветхих, їй атакувалося найлегше. Іржею в’їдалася у примітивні вивіски кнайпочок і крамничок, що сараною обсіли перші поверхи.

Ніби здичавіла, ця місцина в передсвітанковий час скидалася на старе кладовище із частоколом посірілих від мряки будинків-надгробків і ратушею-каплицею посередині. Із темних підворіть на обшир час до часу вигулькували червонопикі мужики – чи то від святкової пиятики, що на Різдво триває кілька тижнів поспіль, чи, може, нічний приморозок так картинно підмалював їхні лиця. Вони, роззираючись, мов заблудлі пси, що ніяк не визначаться: бути їм серед живих, чи оселитися в царстві мертвих, перебігали площу й зникали в так само чорних завулках.

Цього ранку, на другий день Різдва, Казимира вперше зазирнула в розхристану душу містечка Ж., скрушно видихнувши:

- Діра. Справжня діра... І тут нам доведеться жити.

Прикро, бо таких спорожнілих і занехаяних міст і містечок по всій Україні – десятки, якщо не сотні, особливо на заході. Усі повтікали. Певно, й двору не знайдеться, аби там не було когось, хто по світах на заробітках: як не в далеких америках-канадах, то щонайменше – у сусідній Європі. А от  Михайла відрядили сюди реанімувати місцевий кар’єр із видобутку алебастру. Для кого? Для чого? Хто там працюватиме?

Однак містечко Ж. на південному сході Львівщини, як би сумно не виглядало, було для Казі ліпшим прихистком, аніж Запорожжя чи Полтавщина, – ближчим до душі. Вона народилася й виросла всього за тридцять п’ять кілометрів звідси, у Стрию. І хоча натепер там нікого й нічого кревного у неї не зосталося, бо єдина її родичка – мама, не знати, чи й жива ще, – невідомо де і з ким, та в цих краях – могилки баби Малґожати й діда Казимира. Можна буде їх навідувати.

По правді, Казимирі часом бракувало спілкування зі спорідненою душею. Кимось, окрім чоловіка. Бо хоча вона й виступала перед широкими аудиторіями – натуру мала замкнену, інтровертивну. Через кочовий спосіб життя їм із Михайлом також не вдавалося зав’язати якихось тривалих дружніх стосунків із сусідами чи колегами. Проте цим фактом ніхто з них особливо не переймався. Їм досить-доволі було власного сімейного світу. Вони почувалися щасливими й наповненими, навіть коли просто мовчали одне поряд з іншим. Але з дідом Казимирі часом хотілося говорити. Він – єдиний, із ким вона ще з дитинства мала сакраментальний зв’язок, що попри різний вік і характери, приклепував їх одне до одного надійніше за цвяхи. Та й по дідусевій смерті не раз відчувала на собі силу його опіки – ангелом літав над нею, надто у скрутні чи, здавалося, безвихідні моменти.

Так було, коли мало не спізнилася на захист дипломної роботи. Трамвай, у якому їхала, зійшов із рейок, перегородивши чи не всю вулицю. Вона добряче забилася, ударившись чолом об металевий поручень. Чоло, до слова, було однією з найуразливіших частин Казиного обличчя, з дитинства йому перепадало найбільше. Та грець із ним! Періодична наявність ґуль на ньому ні на що глобально не впливала. Але тоді переляканих пасажирів, благо, ніхто суттєво не постраждав, таки попросили на вихід.

Сподіватися іншого громадського транспорту в потрібному напрямку Казі не випадало. Мало який автомобіль міг протиснутися у вузьку щілину між перехнябленим трамваєм і будинком. Розлючені непередбачуваною обставиною водії, яким таки вдавалося вирватися з дорожнього колапсу, тиснули на газ, не звертаючи жодної уваги на тих, хто просив підвезти.

Після надцятої спроби спіймати авто Казимира, потенційна випускниця Інституту гуманітарних і соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка» стояла під рясним дощем і пошепки молилася, прикликуючи на допомогу і Бога, і чомусь діда. Коли раптом саме біля неї пригальмував старий «жигулик». Звісно, охочих під’їхати напхалося в нього з лишком, але й вона змогла зайняти тепле місце. В аудиторію потрапила одночасно з комісією, і з ґулею на лобі таки захистила диплом.

Вірила також, що дідусь був незримо присутній і при народженні Софійки. Від багатогодинних потуг і складного перебігу пологів – дитина була обвита пуповиною і ніяк не виходила – Казя вибилася з сил. Медики з радикальнішим рішенням зволікали, обстоюючи природний спосіб народження. Казали: ти молода, сильна, ти зможеш! А «сильна» Казимира безвольно лежала на кріслі, посмикуючись від потуг, що відбирали не лише силу, але й, здавалося, тяму. У тому виснаженні почала промовляти слова молитви, як завжди, згадавши й дідуся. І він прийшов ув особі головного лікаря, якого у той момент дивом занесло в пологовий зал.

Зосю виймали через живіт. Народилася синьою, ще трохи і, певно, вдушилася б. Але через добу в палаті інтенсивної терапії вона таки опинилася біля материних грудей, і Казя врешті змогла обійняти свою цілу й неушкоджену, хоч і занадто спокійну, як на немовля, крихітку. Тепер ось це руде сонечко ввихається по квартирі, щебече і роздає таткові команди, де, що і як повинно бути у дитячій кімнаті.

Можна було б розповісти ще з десяток подібних історій про, на перший погляд, небезпечні випадки, котрі, втім, вирішувалися позитивно. Казимира не знала – дідова то поміч, Усевишнього чи просто щасливий збіг обставин. Але внутрішнє чуття підказувало, що її боронить саме дідусик. Він завжди був при ній. Добре, що тепер і вона буде від нього недалечко.