3-4

Липень, 2016

Мереживна фіранка злегка погойдувалася, місцями надимаючись від подувів вистиглого на вечір вітру. Казимира поставила на столик горня з настояною на кардамоні і гвоздиці кавою. Серед папок із музикою віднайшла альбом Моцарта й активувала треки. З класики вона найбільше любила мелодії цього видатного австрійця. На противагу мегаполіфонічному, і через те подекуди розбалансованому Бахові, чи експресивному, й тому заважкому для сприйняття Бетховену, Моцарт для Казиного чутливого вуха був найгармонійнішим.

Кілька років тому диск із його композиціями привіз із Відня Михайло, разом із крихітною чудернацькою скринькою. Обертання мікроскопічного важільця урухомлювало ще менші металеві пластинки, що перескакували з одного щабелька на інший, виплоджуючи в такий спосіб найніжнішу мелодію «Колискової». Кажуть, та композиція – не Моцартового таланту справа. Та  Казимирі було байдуже. Вона так залюбилася в подаровану дрібничку, що всюди й повсякчас возила із собою. Й коли у тривалих відрядженнях на неї зненацька напосідав смуток за домом, донею і найдужче – за коханим чоловіком, то вона брала до рук те пуделочко, прокручувала мініатюрний важілець, і на душі відразу теплішало.

Михайло, Михайлик, Михась… У його очах кольору гречаного меду, що дивилися на світ крізь скельця окулярів у тонкій металевій оправі, можна було прочитати всю правду світу, а за непоказною спиною інтелігента-геолога – почуватися, мов за оборонним муром. Його ім’я було синонімом слова «опіка», якої Казимира ніколи не знала до знайомства з ним.   

Казина мама, донька священика, випурхнувши з батьківського гнізда, – ніяк не могла знайти собі місця під сонцем. Врешті привела на світ дитину, до ладу не тямлячи, від кого саме, і замість того, щоби вгамуватися, осісти – узялася кидатись у ще більші крайнощі. Наче риба, викинута з води на суходіл.

Мала Казимира й не розуміла, що таке – справжній чоловік. Бо, крім діда Казика, який умер, коли їй і тринадцяти не було, інших не бачила. Тобто бачила, ще й скількох – їх у материній спальні отиралося досить-доволі, але що таке сім’я, де чоловік і жінка – дві частинки чогось одного, поняття не мала. Керована власними дитячими страхами й маминими постійними плачами Казя думала, що чоловіки лише збиткуються із жінок, завдають їм болю.

Лиш із Михайлом, своїм першим сексуальним партнером, а відтак законним чоловіком, їй відкрилася таїна одного на двох життя. Попервах навіть не вірилося, що мужчина, старший за неї на шість років, без корисливого умислу може бути таким догідливим. Чекала, коли ж скінчиться його люб’язність і дітвацька щирість, коли почне вимагати і брати, а не беззастережно віддавати, коли заповізьметься впихати її хаотичність і нетямущість у побутові або часові рамки. Нічого подібного не ставалося ні потому, як погодилася стати йому за дружину, ні після народження Зосі. Михайло собі не зраджував.

Казимирі ж знадобилося кілька спільно прожитих років, аби пересвідчитися: так між ними є і так буде. Й лише тоді вона сама розкрилася, мов пригальмований у розвитку пуп’янок, що через наскоки нічного приморозку боявся розтулити пелюстки, явивши себе світу білому, та коли зацвів – осягнув відчуття цілковитого щастя. Тихого, як липневий полудень.

Не встигала Казимира подумати, що хотіла б ромашок, котрими на ринку торгували сільські жінки, як невідь-звідки з’являвся Михайло з цілим оберемком польових квітів. Варто було йому захотіти поласувати чимось особливим, як удома чекала «замовлена» страва. Вони були різними на вдачу, їхні професійні інтереси жодним чином не перетиналися, не збігалися й життєві ритми, проте плавали вони на одній хвилі: однаково думали, про однакове мріяли, наче були продовженням одне одного, як пальці – закінченням кисті, чи удар серця – наслідком скорочення шлуночків. І, здавалося, цей моноліт довіку не зрушить жоден зсув.

Казимира відкрила файл із лекцією. Бешкетним, насиченим схололим теплом дощиком відцяпотів Моцартів «Осінній вальс», за ним промайнув «Політ бджоли» – як політ печалі, зворохоблений суховійними вітрами й заспокоєний вологим надвечір’ям. Важкими росяними краплями забриніли скрипки «Лакримози» – восьмого й останнього написаного композитором такту до «Реквієму». Ця відома мелодія відгукнулася суголосно темі лекторію, що його Казимирі слід було закінчити. Перебігла поглядом останній написаний абзац:

«Помирати дуже страшно. Повірте мені на слово. Я була однією ногою в могилі. Хочете знати, коли і як? То була аварія. Майже рік тому. Мене вирізали автогеном із розтрощеного авто. Так от, у той момент, коли я вже переходила довгим чорним тунелем в інший світ, то питала себе: що чекає на мене в кінці? Чи заслужила я обіцяне життя вічне? Чи добре дбала про чистоту власної душі? І просто умлівала, бо розуміла, що ні. Мене до смерті лякали власні вчинки, скоєні за життя. Ті, що ми звикли вважати гріхами – не бозна-які, але гріхи. Й не так ті, що названі в богословській літературі, як ті, що суперечили моєму власному сумлінню…»   

Курс під назвою «Люби. Молися. Живи вічно» демонстрував концепцію життя і його фінального рубежу – смерті та її сприйняття людиною під кутом зору різних релігій, філософії та психології. Був розрахований на слухачів, які, можливо, втратили когось із рідних, чи самі з якихось причин боялися вмерти або ж заплуталися в життєвих цілях.

Як на Казимиру, таким людям швидше зарадив би психіатр або інший вузькопрофільний спеціаліст, бо недуги, фобії й депресії треба лікувати медикаментозно. І навряд чи її філософські розмисли й настанови справлятимуть терапевтичний ефект. Однак, відколи країна почала воювати із сусідом-агресором і з’явилися перші жертви, тренінги такого керунку стали на часі. Про потребу психологічної допомоги атовцям, вимушеним переселенцям та й простим обивателям говорилося повсюдно. Тож і вона як дипломований психолог пристала на пропозицію шефа й узялася за цю справді актуальну тему.