1-2

Місцю, що вросло в мене,

а я – у нього

Липень, 2016

Ясне завіконне світло, заломлене у призмах шиб, безшумно сповзало тонкою фіранкою й розсипалося чудернацькими уламками на дошках стократ мальованої підлоги. Йому кортіло спочити у затишку старого помешкання, просякнутого минулим, де у цілковитій тиші працювала Казя. Вона відсунула ноутбук, заклала за вухо пасмо мідного волосся, що вибилося зі стягнутого на зашийку хвоста, й перевела подих. Від кількагодинного сидіння перед монітором зачинало брижитися в очах.

«Потрібна перерва, піду-но кави зварю», – прохопилася рятівна думка.

Жінка оперлася рукою на ретельно вирізьблену побічницю старовинної софи, відчувши пальцями твердий дотик горіхового дерева, повільно підвелася й рушила до кухні.

Кухня Казі – окрема байка. Завбільшки із шість квадратів. Часом, особливо після тривалих відряджень, коли за рахунок роботодавця – компанії, що займалася освітніми тренінгами, – їй доводилося жити в просторих готельних номерах чи апартаментах, де кухні з футбольне поле, її власна видавалася невдалим жартом. У ній бракувало простору. Вона тисла на мозок, продукуючи синдром клаустрофобії й кисневий голод. Хотілося негайно видертися з цієї замкненої, тісної, як домовина, шабатурки й податися світ за очі.

І все ж Казі вдалося розмістити меблі й кухонні пристрої таким чином, що під рукою було все необхідне, навіть стіл із трьома стільцями, саме для їхньої невеличкої родини: для неї самої, для чоловіка Михайла й для доні-першачка Софії, яку по-домашньому кликали Зосею.

Фізично-психологічний дискомфорт після відряджень Казя відчувала днів зо два і на кухні зокрема, й у всьому своєму помешканні загалом, бо її двокімнатна квартира в будинку, що з’явився у центрі містечка Ж. ще за бабуні Австрії, так само не вирізнялася значними габаритами. Але коли з часом знову звикала до рідних стін – продовжувала їх щиро любити.  

Казя – Казимира. У дитинстві вона соромилася свого імені, не раз плакала, бо діти прозивали її на російський лад «казою». Неоковирне чоловіче ймення дали їй на честь діда – типового лемка. Його разом із родиною у сорок шостому внаслідок так званої Угоди про взаємний обмін населення у прикордонних районах прибило в тодішню Дрогобицьку область. На папері обмін був добровільним, але мало що бракувало, щоби дідо замість вигнання з рідної землі у невідомість міг бути скараний на смерть, довічно ув’язнений чи запроторений туди, звідки не було вороття. Явожнівський концтабір масово приймав тих, хто «шкодив державі», саме таких, як Казимир. І було за що: багато хто із селян знав і міг виказати, що Казик – місцевий греко-католицький священик – член місцевої самооборони СКВ[1], підсобляє «бандам» УПА.

Дружина Малґожата, чистокровна полька, не знати як переконала Казимира, що ліпше скоритися обставинам і добровільно виїхати, аби порятувати і себе, і цілу родину. «Кєди умреш, то вже ніц нє можна зробічь. Мусіш жиць, жеби можна било цось поправічь», – не раз приповідала баба Ґося, коли хто-небудь опинявся у глухому куті чи опускав руки. Скидалося на те, що ті слова стали її життєвим гаслом. І з тим не можна було не погодитися. Бо що ти можеш змінити, коли вже мертвий?

Замолоду баба Ґося була слічна[2] пані, про що свідчили світлини з фамільного альбому: високе чоло, тонкий ніс, проникливі глибокі очі. Але Казя пам’ятала інакшу Ґосю. На схилі літ оте шляхетне обличчя (а дожила баба до вісімдесяти восьми) перетворилося на маску баби-яги. Може, тому що норов жінка мала паскудний, а може, так людину спотворює старість, випиваючи з неї всю воду, як вологу з рослини. Так чи так, але виглядало, ніби з роками на бабі пласт за пластом нагромадилися всі її вади: осуд чиїхось вчинків, винятковий егоїзм, категоричність, а ще – тисячі прокльонів, що зривалися з уст. Попри ревну побожність – щоденне дворазове вклякання перед образами, щотижневе відбування богослужінь, дотримування всіх постів…

Такі бабині побажання – «шоб тебе кров нагла заллєла», «шляк би тебе трафив» і «шоб тебе грім побив» – Казю лякали найбільше. Ті колючі на дотик слова штовхали в плечі, збивали з ніг і душили її за найменшу провину. Дитяча уява щораз вимальовувала моторошні, жаскі картини. Наприклад, велетенське відро, що з нього безперервно ллється струмінь крові, аж поки Казя нею не захлинається. Або громовиця, яка виявляє її навіть у сховку, під дідовим ліжком, і цілить просто в чоло, груди, живіт. Вона утікає, а грім усе одно наздоганяє і б’є, б’є, б’є, поки вона не падає без сил. Що таке «шляк», Казя-дитина не розуміла, але думала: щойно він їй трапиться – тут же умре! Тож баби вона боялася по-справжньому, остерігалася зайвий раз потрапляти їй на очі або чинити що-небудь усупереч її волі.  

А от дідо був для малої Казимири щитом, що боронив її від усіх негараздів, опорою, на якій тримався цілий світ. І не треба було якихось особливих научань, порад чи слів любові від нього – все потверджували його вчинки, ціле його благочестиве життя.

Дивно, але дідова старість видавалася красивою, як ліпнина на стелі довкола люстри. Таку рукотворну красу Казимира бачила в одному з будинків у Кутаїсі. І хоч вона була надщерблена часом і людьми, покрита пилом і кіптявою з відкритих, іще, мабуть, дореволюційних печей, пережила третє-четверте покоління мешканців, але від того не втратила своєї первозданної розкоші. Навпаки, минулі літа додали їй благородства й витонченості.