Розділ 3

Майже весь переліт Олександр присвятив сну, знаючи, що зміна часових поясів неабияк вдарить по світосприйняттю, а уві сні цей перехід набагато легше пережити. Назарчук прокинувся, коли літак почав знижуватися, заходячи на посадку в аеропорту Мехіко.

Столиця Мексики була розташована високо в горах, які обрамляли чашу долини, наче давні стражі. Височенні гори, більшість яких досі могла плюватися вогнем, і порівняно з ними не лише старі будинки, але й новітні хмарочоси ввижалися багатим на деталі конструктором. Споруди затопили собою всю долину від краю до краю.

Коли Сашко разом із друзями збирався сюди на екскурсію, він багато дізнався про Мехіко та інші міста цієї країни та навіть спробував прокласти маршрут. Тепер доведеться перевірити, наскільки вдало він тоді змалював свою подорож у мріях. Та, сходячи з літака, Олександр силою волі заборонив собі думати про те, що він нині тут сам, й уявляти, як би поводились Ігнат та Андрій, опинись вони поряд.

Розгалужене сучасне метро пронизувало землю ледь не під усім величезним містом, розум відмовлявся вірити, що тут мешкає понад вісім мільйонів людей. Хоча у густонаселеності міста одразу переконали автомобільні корки, на які натрапив Сашко, щойно вийшов з-під землі на станції, яку вважав однією з найближчих до свого пункту призначення.

Пройшовши кілька метрів, Олександр закашлявся: такого густого смогу він не зустрічав ані у Києві, ані у Мінську, куди з друзями якось поїхав на екскурсію. Дивно, що навіть попри цей смог небо над містом вражає лазуровою блакиттю. Та, певно, вночі, смог світиться червонястою загравою, і це дуже неприємне освітлення. Добре, що тут йому доведеться пробути лише кілька днів.

Хлопець роззирнувся, шукаючи поглядом вільне таксі. Зелене горбате авто потрапило на очі майже одразу. Сашко махнув йому, і правильна вимова туриста іспанською мовою вдвічі збила першу ціну, яку вимагав водій.

– Куди їдемо, аміго? – запитав засмаглий водій, явно тутешній й не у другому поколінні: шкіра на обличчі груба і трохи зморщена, ніби висушена пекучим сонцем.

– Мені треба на Площу Сокало, хочу десь там зупинитися на ніч, – відверто сказав Олександр. – Довго їхати?

– Їхати не довго – стояти довго, – так само щиро відповів мексиканець. – Можемо поїхати довшим шляхом, то швидше буде.

– Тоді поїхали, – погодився Олександр, якому не хотілося провести кілька годин у корках серед задушливого смогу.

Назарчук не дуже орієнтувався в місті, хоч і намагався заздалегідь запам’ятати мапу, але зараз довелося довіритися порядності водія, що таки мав привезти його, куди треба. Хлопець вирішив не перейматися завчасно і просто дивився у вікно таксі.

Мехіко – місто контрастів, але ж не настільки. У Каїрі теж відчувалася прірва між бідними кварталами і новітніми, тут же відстань була ще більша, така ж, як між горами і самим містом у долині. Вдалині вигравали вогнями височенні хмарочоси, найбільші з яких утворили проспект, неначе стрілу у майбутнє випустили. Та минуле не збиралося відступати: у цього міста залишилася пам’ять про свою багату історію. Як не прагнули викорінити її іспанські завойовники та новітні архітектори, та все одно дихання минулого відчувалося в усьому. Звичні для цього міста вулиці в іспанському стилі, наче й нікуди не їхав із Мадриду, стіни будинків різнобарвно оштукатурені й охайні, але чим ближче до старого кварталу, тим частіше зустрічаються залишки минулих культур, яких торкнулося незбагненне запустіння. А скільки всього на довгі віки зосталося під землею, й уявити важко...

Таксі звернуло з великої вулиці і зупинилося біля досить непримітного готельчика.

– Тут непогано, – поспішив пояснити мексиканець, розплутуючи ноги скелета, що висів у нього на лобовому склі. – Недорого, й до всіх пам’яток близенько.

– Дякую, – Олександр розплатився, прихопив візитівку, й вийшов з авто.

– Хай щастить, хлопче, – попрощався водій, зелений горбатий автомобільчик зник за рогом.

Сашко посміхнувся: ці "вольсвагени" були частиною культури Мехіко, як чорні кеби в Лондоні. І так само з ними боролися захисники природи, хоча й не даремно, зважаючи на загазованість мегаполісу. Й жартівливі атрибути смерті треба сприймати адекватно. Що ще можна чекати від країни, де головне свято – День Мертвих?..

Назарчук домовився за номер у готелі та пішов гуляти містом, поки не стемніло. Звісно, спочатку він відвідав центральний майдан, який був одним із найбільших у світі. На площі, яка нині мала назву Площі Конституції, розташувалися неймовірний за своєю красою Кафедральний собор кінця вісімнадцятого століття, в якому монументальний класицизм поєднався із вишуканим бароко, і не менш красивий Національний Палац того ж періоду будівництва. Палац мали прикрашати знамениті фрески Дієго Рівери, та їм Сашко збирався приділити увагу завтра, сьогодні його тягнуло зовсім в інший бік.

Колись, дуже давно, якщо вірити народним переказам, на це місце людям вказав бог Сонця. Він сказав, що знаком буде орел, який сидітиме на високому кактусі і триматиме у дзьобі змію. Хижий птах і змія – саме про цю єдність казав Ігнат, оповідуючи про таємниці давнини. І справді тут, у Мехіко, зображення хижих птахів і змій разом та окремо зустрічалися ледь не на кожному кроці.

Люди послухалися бога Сонця й збудували місто Теночтітлан, яке стало одним із найбільших і найгарніших міст за всю історію людства. Розгалужена мережа каналів, дамб, рукотворних водосховищ і підйомних мостів настільки вразила європейців, що місто називали ацтекською Венецією. Щоправда, велич чужого міста не завадила Кортесу зрівняти Теночтітлан із землею.