Розділ 7

Вранішнє сонце підсвічувало пасма туману, чиє марево зачепилося за верхівки дерев на гірських схилах. Темноволосий чоловік у вишитій полотняній сорочці сидів на скелі, що виходила з землі на краю схилу, дивився, як сходить сонце, золотом заливаючи світ і женучи туман.

Туман клубочився, ховався від світла, тримався за висохлі гілки, припадав до болотистих місцин. Сонцю не вдасться випалити увесь туман, і наступної ночі він знову полонить землю, а сонце проганятиме його на світанку. З дня у день, з року в рік, тисячі літ поспіль.

Лише до людської душі не зазирнути сонцю, не прогнати звідти мару, – інший вогонь може її спалити.

Лаерн підняв руку, при світлі сонця роздивляючись шрам, що лишився йому від зустрічі з хлопцем, якого він останнім приніс у жертву, – гарне нагадування, що жоден із них не безсмертний і вразливий до зброї, якщо вона заточена і прагне нести смерть. Пальці світились у золотавому промінні, беручи силу світла і його благословення. Сонце дарує свою ласку багатим й убогим, сильним і слабким, вірним і зрадливим, праведникам і злочинцям. І тільки мертвих жодному сонцю не зігріти.

– Ти сам мене знайдеш, – гордо дивлячись на золоте сонце, сказав Лаерн. – Ми скоро зустрінемося, Віньянте. Я відчуваю... І я чекаю на цю зустріч не менше за тебе, друже.

У блакитному небі розчинялися найяскравіші зірки. Та скільки з них згасли раніше від цього ранку?.. Зірки згасли, а світло лине всесвітом, як і звивисті шляхи ведуть тих, хто необачно чи у своїй гордині ступив на них. В’ються стежинами по краю прірви, доки не виведуть на карниз чи не сховаються у стрімких скелях. А далі – або непроглядна темрява попереду, або її розжене світло, яке незгасимим несеш у своєму серці.

Тільки з попелу не вигулькнути язику полум’я...

Та сонце щедро дарує йому тепло – значить живий. Поки живий, і треба встигнути дійти по цьому краю до скелі або до карнизу. А далі?.. Далі – морок. Усі шляхи ведуть у морок.

Над горами сходило життєдайне сонце і будило світ для нового дня.