Розділ 6

Той, кого на цій планеті знали під іменем Яна Валеха, замислено торкався металевого оперення кнарійської відзнаки. Забагато згадалося сьогодні. Забагато живих, майже похованих у попелі спогадів.

Він зараз відчув себе на місці Анатуна Равена, знекровленого, слабкого, коли немає сили боротися за життя, але так хочеться жити, і надія... Так, надія є завжди... Надія...

Віньянт сховав металевий ланаяш у долонях. Як би він хотів повернути все, та пізно... Надто пізно...

Обрані шляхи треба проходити до кінця, бо інакше ти не гідний ані посмертної слави, ані гарної смерті. Колись кожен кнарі заповітно у це вірив... І вибір є лише у тому, скільки життів обірве твоя рука.

Лаерн теж хотів жити, і зробив свій вибір в Іштані. У тлолоків багато летючих міст, але їхні долі сплелися з долею саме цього міста. Ашен Наян стояв на їхній дорозі і впливав на їхні життя...

– Я не піду раніше за тебе, Лаерне... – наче даючи присягу своєму минулому, мовив Віньянт.

Та ніхто не відповів йому у непроглядній темряві ночі і його власної душі.

Тиждень у будинку Валентини минув непомітно, сонячні дні відганяли морок спогадів. Жінці навіть вдалося витягти колишнього коханого в місто. Ян устиг призабути, яка гарна і водночас пихата імперська Варшава. Але вічно так тривати не могло. Й вечорами, коли випадала годинка, вільна від справ міжнародного фонду, яким він керував на відстані Ян Валех все частіше повертався до думок, як би йому помститися. Помститися тому, через кого він опинився у цій країні.

Віньянт зв’язався з кількома знайомими в Україні та через них вийшов на працівників музею, в якому досі експонувалася виставка старожитностей. Якщо люди нічого не плутають, то Лаерн поки не приходив за Таїшиним гребенем, і цим можна було скористатися.

Щоправда, ці перемовини не залишилися не поміченими господинею будинку і якось вона напряму запитала, що він задумав. Віньянт розсміявся і сказав, що шукає для неї подарунок на найближче свято. Валентина зробила вигляд, ніби повірила.

А ввечері Ян застав жінку за роздивлянням старих фотографій. Валентина лежала на канапі, гортаючи цупкі сторінки товстого альбому. Спочатку сторінки були заповнені чорно-білими світлинами, тоді кольоровими.

Жінка витягла фото, на якому за спинами веселої компанії блискучим полотном розлилася блакить моря.

– А ти зовсім не постарів, Яне, – сумно посміхаючись, сказала вона. – П’ятнадцять років минуло, а жодної нової зморшки. А ось я постаріла...

– Зовсім ні, – збрехав Ян Валех. – Ти вродлива, як і раніше.

Валентина похитала головою.

– Лукавиш, Яне. Ти ніколи не був повністю зі мною щирим. Часто зникав без попередження, більшість моїх друзів тебе не любили, бо ти ставився до них зверхньо. Ти завжди був іншим, ніби у крижаному панцирі. Але знаєш, мене злякало не це. Пам’ятаєш, як ми усім гуртом поїхали в Альпи?

Ян не відповів. Так, він пам’ятав... Ту жахливу лавину, що зійшла їхнім схилом, забути було важко навіть йому. У той час він намагався жити звичайним життям і ховався від неба, але та ніч нагадала, ким він є насправді. Якби не його передчуття, вони б усі загинули під снігом, а після Віньянт вивів із крижаного полону тих, хто називав себе його друзями. Навряд хтось повністю зрозумів, що тоді насправді сталося, але більше вони нікуди не їздили разом, а весілля не відбулося.

– Я пам’ятаю тебе тої ночі в горах, – тихо мовила Валентина. – Тоді ти був справжнім. Лише тоді. А ще ти був справжнім, коли зателефонував мені у Львові. У тебе є інше життя, не пов’язане ані з твоїм міжнародним фондом, ані з чимось, що я б могла зрозуміти. Я бачила твою рану, коли ти заснув у літаку, але зараз важко уявити, що тебе було поранено. Ти інший: інакше думаєш, інакше відчуваєш світ, інакше любиш...

Віньянт не дивився жінці у вічі, ніби вона могла побачити в його очах щось, що ще більше її налякає.

– Навіть якщо я інший. Що це змінить?

– Якби ти був зі мною щирим – нічого. А так... – Валентині було важко підшукати слова, вона жалкувала, що ступила на цю тонку і небезпечну кригу. – Я б тебе любила будь-яким, якби ти відкрив мені свою душу.

– Не думаю, що тобі б сподобалося зазирнути в мою душу, – чомусь не різко, а сумно відповів Віньянт. – Це не те, про що варто знати. Навряд ти б змогла по-справжньому радіти нашому спілкуванню, якби дізналася про мене більше.

– Розкажи мені про себе, Яне! – Валентина потягнулася до нього, та чоловік встав, перш ніж вона його торкнулася.

– Ні.

– Але я все одно дізнаватимуся про тебе. Я двічі бачила тебе справжнім. Тебе багато хто знає, то інші теж могли споглядати тебе іншим і розкажуть мені про це, якщо я попрошу.

– Не роби цього, Валентино, – пролунало наче погроза, в якій згоряють усі добрі почуття, відлуння яких ще могли залишитися між ними.

– Ти ж мене знаєш, Яне, – Валентина вдала, що не відчула тої погрози.

У глибинах коштовних каменів браслету зблискували ледь помітні жаринки. Срібний перстень, який Віньянт роздивлявся на своїй руці, виглядав дивно. Прикрасі було років чотириста, імовірно, Франція. Дивовижна хризантема з гострими срібними пелюстками розквітла на його пальці. Колись він подарував цю річ Валентині на заручини, тепер перстень знадобився йому самому.