Частина 2. "Світло згаслих зірок". Розділ 1

Темінь все частіше ховала світ від погляду Яна Валеха. Іноді навіть здавалося, що йому не судилося пережити переліт до Варшави, де у передмісті Валентина побудувала для себе невеличкий сучасний маєточок.

Рана перестала кривавити, та руки керівник міжнародного фонду не відчував. Уже дуже давно він не потрапляв у таку халепу і забув цю слабкість, коли життя висить на волосині і залежить від ласки інших людей.

Долаючи біль, Віньянт торкнувся рани. Під сорочкою тьмяно засвітилися камені браслету, але волі зараз не вистачить, щоб допомогти самому собі, та й сил теж, навіть за допомогою кристалів швидко рани не загоїти.

– Будь ти проклятий, Лаерне... – прошепотів Віньянт, вкотре подумки визнаючи, наскільки вишуканою і підступною була пастка, в яку він так необачно потрапив.

Валентина не звертала уваги на свого напівпритомного пасажира. Білявка теревенила з подружкою по телефону то про нову колекцію косметики, то про французькі бутіки, куди збиралася на вікенд і шукала собі компаньйонку.

Вона не була такою простою, як намагалася здаватися, але про те знало тільки найближче оточення, серед якого колись випало щастя опинитися і Яну Валеху. Про них трошечки пліткували, пророчили розкішне весілля і недовге, але цікаве заміжжя. Це було б четверте одруження вродливої жінки, після закінчення кожного їй перепадало чимало грошенят і різноманітного рухомого та нерухомого майна. Але найбільше Валентина любила коштовні речі, які називала "цяцьками" і цінувала не за їхню вартість, а за те, що раритетами та оригіналами можна безкінечно довго хизуватися перед бомондом, бо, наприклад, дорогу сукню вдягати вдруге – у її товаристві моветон.

Весілля планувалося, та якось не склалось. Валентині не довелося вчетверте вдягти білу сукню. Від почуттів, більшість яких таки була напоказ і для іміджу, залишилося корисне і вигідне знайомство для них обох. Та вперше жінка забирала з собою пана Валеха у такому стані. Його бліде обличчя і згаслі очі, що більше дивляться в себе, а не на неї, лякали Валентину якимось незбагненним жахом, і тому вона робила усе, щоб повернути собі рівновагу.

В аеропорту на них чекала машина з водієм. Віньянт почувався так кепсько, що й не зауважив навіть, якого кольору блискуча модна автівка, – у Валентини завжди все було найкраще. Спокій, спокій понад усе, і бажано тиша, щоб сконцентруватися і вивільнити всю енергію, яка залишилась у кристалах, і скерувати її на регенерацію тканин.

Лаерн мстився не лише за себе: поки Віньянт їхав до Львова, він втратив стільки крові, що кілька разів ледь не потрапив в аварію. Певно, й непритомний Олександр Назарчук так само ослаб, коли помирав у своїй понівеченій машині... І не лише Олександр Назарчук...

"Це ти скинув хлопця з дороги, – єхидно нагадав внутрішній голос, коли авто в’їхало на подвір’я будинку Валентини. – І ти не зміг його вбити згодом. Цей хлопець заговорений, як кажуть на його батьківщині".

Та на суперечки з самим собою тим паче не ставало сили, і внутрішній голос змовк, не пізнавши ані поразки, ані радості перемоги.

Валентина поводилася напрочуд ввічливо і турботливо, запитала, чи хоче він їсти, й отримавши негативну відповідь, залишила на самоті. У неї були ділові справи в місті, а може, жінка просто тікала від свого незрозумілого страху, що втілився у ледь помітній плямі крові, яка зосталася на сидінні в машині, де до білої шкіряної оббивки притулився Ян.

Не віднімаючи руки від рани, Віньянт заснув. Камені браслета м’яко світилися, утворюючи веселку. Якби хтось увійшов до кімнати, то задивувався б такому чарівному гармонійному поєднанню кольорів і відтінків, та ніхто не потурбував пораненого. Коли пізно ввечері повернулася Валентина, трохи причепурений Ян вийшов зустрічати свою рятівницю.

Вони повечеряли при свічках, теревенячи про буденні справи і переповідаючи останні місцеві плітки, обговорили спільних знайомих і тенденції на цікавих для них ринках. Рука вже майже не боліла, і Ян Валех навіть посміхався, та якось холодно, від чого ляк наново млосною хвилею накрив Валентину, але вона наважилася на запитання.

– Яне, ти розкажеш мені, що з тобою сталося?

Посмішка ледь торкається тонких вуст, пронизливі сіро-зелені очі зазирають у самісіньку душу.

– Це до нашої угоди не входить, Валюню. Нудно живеться без неприємностей?

Білявка відвела очі, беручи до рук кришталевий келих, помережаний химерним льодистим візерунком.

– Тобто, неприємності у тебе, Яне, – якомога спокійніше мовила вона. – Ти знову перейшов комусь дорогу, вв’язався у щось незаконне, і тому тебе підстрелили конкуренти. Заявити на них ти не можеш, бо тоді відкриється незаконність багатьох твоїх оборудок, а рятуватись доводиться, переховуючись у своєї колишньої коханки. Романтично, правда?

– Романтично, – Ян Валех наповнив вином і свій келих, який до того стояв порожній. – Ти розумничка, як на білявку.

– Не забувай, що я фарбована, любий, – розсміялася Валентина. – За твоє здоров’я!

Вони випили, хоча насправді лише відпили, потай дивлячись один на одного. Розмова цікавила обох більше за вечерю. Не витримала Валентина.

– То я вгадала, Яне? Правда, вгадала? – мов дитина, зраділа вона. – Ти переховуєшся, бо знайшов щось цінне? Це щось із тої виставки, на яку ти запросив мене у Львові?