Карти

У хроніках Академій існувала тиха, майже філософська глава про два способи малювати карти. Її не викладали як обов’язковий предмет, але кожен, хто мав справу зі світами, рано чи пізно до неї приходив.

Перший спосіб був простим і зрозумілим. Ти береш світ і фіксуєш його. Йдеш дорогами, дивишся на ріки, слухаєш людей, відмічаєш гори, руїни, кордони і порожнечі. Карта тут — це пам’ять. Вона не змінює реальність, лише намагається не загубити її. Такі карти повільні, неточні і завжди застарілі в момент завершення. Але в них є чесність. Вони показують світ таким, яким він був хоча б на мить.

Другий спосіб лякав навіть досвідчених мандрівників. Тут усе починалося з карти. Спочатку лінія. Потім знак. Потім пусте місце, яке хтось вирішив залишити порожнім. І лише після цього — світ. Ріки починали текти там, де їх намалювали. Міста виростали у точках перетину. Кордони з’являлися раніше за народи, які мали їх охороняти.

Такі карти були не спогадом, а наміром. Вони не питали дозволу у реальності. Вони диктували їй форму. Якщо на карті була гора — світ знаходив спосіб її створити. Якщо було море — воно приходило, навіть якщо для цього треба було затопити цілі епохи.

У першому способі картограф був свідком. У другому — творцем. І різниця між ними була не в техніці, а у відповідальності. Бо фіксуючи світ, ти можеш помилитися. А створюючи його за картою, ти відповідаєш за кожну лінію.

В Академіях казали, що справжня майстерність починається тоді, коли ти розумієш: більшість світів народжується між цими двома підходами. Ти трохи дивишся на реальність. І трохи дозволяєш карті вести її далі. Але завжди пам’ятаєш, що навіть одна випадкова риска може стати чийсь долею.