Відчутя поза за межами метавсесвіту

Вони ступили за межі метавсесвіту, і світ, який вони знали, миттєво розтанув у безмежжі. Не можна було сказати, що тут темрява, бо темрява передбачає світло. І не можна було сказати, що тут світло, бо воно вимірюється формою й часом. Було щось, що одночасно було всім і нічим, щось, що не підкорялося законам, якими вони керувалися у всіх відомих світах. Це було місце, де порожнеча і повнота співіснували, де думка могла ставати реальністю, а реальність могла народжуватися лише з відчуттів.

Їхні уми намагалися знайти опору, структуру, щось, за що можна було б зачепитися, але нічого такого не було. Кожна спроба зрозуміти закінчувалася лише новим відчуттям свободи і водночас тривоги. Тут не існувало причин і наслідків, немає часу, який можна виміряти, і простору, який можна описати. Все одночасно ставало і не ставало. І саме в цьому хаосі вони відчували себе повними, хоча їхні тіла й уми розчинялися у невимовній величі.

Свідомість розкривалася як крила, які не бачили обмежень. Кожен рух думки ставав потенційною всесвітньою подією, кожне бажання — новим законом буття. Вони могли створювати світ лише силою сприйняття, і ця відповідальність лякала їх, бо тут не було правил, не було керівництва, не було нікого, хто міг би сказати, що робити. Кожен момент був одночасно початком і кінцем, і від цього з’являлося відчуття вічності і миті одночасно.

Було і ще одне відчуття — самоти і єдності, які перепліталися так, що розрізнити їх було неможливо. Самота — бо поруч не існувало нічого знайомого, ні світу, ні істот, ні предметів. Єдність — бо вони відчували себе частиною всього, що може бути, і частиною самого потенціалу, який породжує світ. Ця єдність не давала спокою, бо розум відчував себе одночасно мініатюрним і нескінченним, втопленим у безмежності і водночас творцем її форм.

І коли вони розкривали свідомість ще глибше, з’являлося відчуття танцю між порожнечею і творенням. Тут не було нічого, і все було одночасно. Кожен жест думки міг створити новий всесвіт, кожне відчуття — нову реальність. Вони усвідомили, що тут немає “зовні” і “всередині”, бо все — це лише прояв свідомості, яка не має меж.

Істини, до яких вони дотикалися, були прості й одночасно немислимі: все, що можна назвати, все, що можна описати, обмежене; те, що не можна описати, — безмежне. Тут не працювали звичні поняття добра і зла, страху і безпеки. Залишалося лише відчуття самого буття, яке одночасно лякало і надихало, зміцнювало і руйнувало, розчиняло у безмежжі і давало силу творити.

Це був стан, який не можна було втримати у словах. Вони переживали його через тіло і розум, через спогад і відчуття, через кожен подих свідомості. Кожен, хто ступав за межі метавсесвіту, дізнавався про себе щось нове: про потенціал, про обмеження власного сприйняття, про здатність відчувати і творити одночасно. І, можливо, найстрашніше і найпрекрасніше одночасно — що після цього неможливо було повернутися назад, бо тепер світ виглядав меншим, обмеженим, і кожен дотик свідомості до нього здавався крихітним відлунням безмежної свободи, яку вони вже відчули.

І вони стояли там, у просторі, де немає меж, де немає часу, де немає нічого знайомого. Лише вони і нескінченний потенціал. Лише танець між порожнечею і творенням, де кожен крок, кожне відчуття, кожна думка — це всесвіт.