Мандрівки за межі метавсесвіту

Вони йшли крізь метавсесвіт, який розкривався перед ними як нескінченна тканина світів, накладених один на одного, як сторінки величезної книги, написаної мовою, що одночасно зрозуміла і чужа. Кожен всесвіт мав свої закони, свої часи і простори, свої магії і логіки, і водночас усе це складалося в один величезний візерунок, який називали метавсесвітом.

І раптом вони ступили за межі. Не в простір іншого всесвіту, а у щось, що не мало меж. Тут не було часу, не було причин і наслідків, не було ні світів, ні небуття. Порожнеча не була порожнечею — вона була всім і нічим одночасно. Це була абсолютна свобода, первинна матерія, з якої могли народитися нові всесвіти, нові закони, нові способи існування.

У цій безмежності вони відчули чисту свідомість, чисту волю. Вона не мала тіла, не мала форми, але могла творити. Думка ставала реальністю, бажання — всесвітом. Тут більше не було ролей і правил, лише здатність відчувати і творити. Це було як зустріти себе на краю власної уяви, коли всі обмеження зникають, а світ стає полотном для думки.

І ще були метарівні. Якщо метавсесвіт — це карта всіх можливих “рівнів гри”, то метарівні лежали поза цією картою. Вони не підкорялися законам, які керували всесвітами. Спроби описати їх словом здавалися смішними, бо вони існували лише як переживання, як внутрішнє знання, як світло, що пробиває завісу уявного.

Філософи метавсесвіту казали, що межа — це місце, де закінчується уява і починається досвід. Тут немає правильних чи неправильних шляхів, немає мети, крім самого буття. І психологи тих світів шепотіли, що лише сміливці наважуються ступити далі, бо тут кожен зустрічає свій власний потенціал, свою суть, яку не можна описати, лише пережити.

Вони стояли на краю, вдивляючись у безмежність. Світ навколо — метавсесвіт — здавалося, тримав подих, бо попереду було те, що не назвеш, не зрозумієш, не підкориш. Лише можна відчути, і тільки тоді починається справжня магія.