Метавсесвіт

Метавсесвіт не є місцем.
І не є простором між місцями.
Він навіть не є сумою всіх світів.

Метавсесвіт — це контекст, у якому будь-який світ взагалі може існувати.

Якщо всесвіти — це тексти, то метавсесвіт — мова, якою вони написані. Якщо світи — це сни, то метавсесвіт — стан, у якому можливе саме сновидіння. Його не можна відвідати, бо ти вже в ньому. Неможливо вийти за його межі, бо сам факт «межі» — його властивість.

Більшість істот живе всередині одного світу і вважає його реальністю. Досвідчені мандрівники визнають множинність світів і навчаються переходам. Але лише одиниці доходять до розуміння, що самі переходи — це ще не кінець структури. Що за всіма дверима стоїть не чергова зала, а принцип, який робить двері можливими.

Метавсесвіт не створювався. Він не має початку. Будь-яка історія про його виникнення — вже історія, а отже, вже частина окремого світу. У деяких традиціях його називають Порожнечею, але це помилка. Порожнеча — це лише один із його режимів. В інших — Абсолютом. Але й це неточно, бо метавсесвіт не є завершеним. Він не «все». Він — можливість усього.

У метавсесвіті не діють закони конкретних реальностей. Там не працює фізика, не резонує магія, не відповідають боги. Але саме звідти вони беруть право на існування. Це рівень, де не виникають події — там виникають умови для подій. Де не народжуються істоти — там з’являється сама ідея істоти.

Деякі вчені між світами вважають метавсесвіт надсистемою. Полем метазаконів, які визначають, які закони взагалі можливі. Містики ж кажуть, що це дзеркало свідомості. Що кожен світ — це спосіб, яким метавсесвіт дивиться на себе. І в цьому сенсі будь-яка істота є актом самоспостереження.

Існує гіпотеза, що метавсесвіт реагує не на дії, а на усвідомлення. Що він змінюється не тоді, коли хтось руйнує світ, а тоді, коли хтось розуміє, що світ — лише варіант. Саме тому справжні зрушення відбуваються не під час війн, а під час тихих внутрішніх переломів, коли істота перестає ототожнювати себе з однією формою буття.

Є рідкісні стани, в яких свідомість торкається метавсесвіту напряму. Не через перехід, не через ритуал, не через прилад. У ці моменти зникає відчуття «я тут, світ там». Залишається лише спостереження без центру. Ті, хто пережив таке, повертаються зміненими. Вони більше не прагнуть влади над світами. Бо влада втрачає сенс, коли ти бачиш, що будь-яка форма — тимчасова.

У фентезійних хроніках це описують як сходження за межу богів. У наукових трактатах — як вихід за горизонт визначеності. У заборонених текстах — як розчинення імені. Усі ці описи неточні. Бо метавсесвіт не можна описати зсередини мови, яка в ньому виникла.

І все ж він не байдужий.

Метавсесвіт не карає і не нагороджує. Але він «віддає перевагу» тим формам свідомості, які здатні витримати множинність без розпаду. Ті, хто намагається звести все до однієї істини, в ньому нестійкі. Ті ж, хто дозволяє різному співіснувати, стають вузлами — точками, через які можливості перетікають у реальність.

Можливо, саме тому з’являються істоти, що не належать жодному світу повністю. Мандрівники без адреси. Спостерігачі. Ті, хто відчуває себе не героєм історії, а її простором. Вони не створюють метавсесвіт. Вони дозволяють йому проявлятися.

І якщо колись з’явиться питання, що є найвищою формою буття — відповідь буде не в богах, не в науці і не в магії.

Найвищою формою є здатність усвідомлювати, що все це — можливе.
І залишатися присутнім, не намагаючись це зупинити.