Наука між світами

Наука між світами починається там, де закінчуються формули. Вона народилася не з допитливості, а з поразки — з усвідомлення, що жодна система знань одного світу не здатна описати реальність, у якій існує багато світів одночасно. Перші міжсвітові вчені були не академіками, а вижившими. Тими, хто повернувся з переходу з порожніми руками і зламаним уявленням про причинність.

У кожному світі наука прагне стабільності. Вона шукає повторюваність, закони, передбачуваність. Між світами ж стабільність — рідкісна аномалія. Те, що працює в одній реальності, може виявитися смертельним в іншій. Те, що вважалося фундаментальною константою, раптом виявляється локальною домовленістю.

Основним об’єктом міжсвітової науки є не матерія і не енергія, а умови. Умови, за яких світ зберігає цілісність. Умови, за яких істота не розпадається при переході. Умови, за яких пам’ять не зникає разом із попередньою реальністю. Саме тому міжсвітові лабораторії рідко мають вигляд приміщень. Частіше це мобільні структури, що існують лише доти, доки дослідник утримує їх у фокусі свідомості.

Час у міжсвітовій науці — ненадійний інструмент. Вимірювання, проведені «до» і «після», не завжди стосуються однієї й тієї ж послідовності подій. Через це дослідження часто фіксують не результати, а стани. Записують не «що сталося», а «як це сприймалося». Так з’явилися атласи суб’єктивної реальності — томи, де поруч із цифрами зберігаються сни, відчуття і спотворені спогади.

Окремий розділ науки між світами займає дослідження меж. Межі — це не лінії. Це зони напруги, де властивості світів накладаються одна на одну. Саме там можливі аномалії: спонтанні портали, збої гравітації, зворотні реакції заклять, самозародження форм життя. Вчений, який працює з межами, завжди ризикує стати частиною експерименту.

Суперечка між магами і вченими між світами давно втратила сенс. Тут магія розглядається як емпірично підтверджений спосіб взаємодії з реальністю, а наука — як спроба описати її наслідки. Багато міжсвітових теорій починалися як закляття, а завершувалися рівняннями. І навпаки.

Існує гіпотеза Множинного Спостерігача. Згідно з нею, світи не просто існують паралельно — вони коригують свої закони залежно від того, хто і як на них дивиться. Мандрівник між світами стає змінною величиною, здатною впливати на результати експериментів самою своєю присутністю. Через це міжсвітова наука ніколи не є об’єктивною повністю. Вона завжди містить слід того, хто спостерігав.

Найнебезпечніші дослідження пов’язані з питанням походження світів. Деякі вчені вважають, що світи виникають спонтанно — як побічний ефект складних структур свідомості. Інші наполягають, що кожен світ є результатом незавершеного експерименту. Є й ті, хто припускає, що сам міжсвітовий простір є лабораторією, а ми — серіями випробувань, що ще тривають.

Результати таких досліджень рідко публікують відкрито. Бо вони підривають саму ідею стабільної реальності. Не всі готові прийняти думку, що світ — це не даність, а версія. І що версії можна змінювати.

Наука між світами не шукає істини в класичному сенсі. Вона шукає межі допустимого. Вона ставить питання не «як усе влаштовано», а «як далеко можна зайти і повернутися». І в цьому її головна відмінність — і головна небезпека. 

Наука між світами почалася з помилки. З невірно знятого вимірювання, з формули, що працювала скрізь, окрім того світу, де її було виведено. Перші дослідники вважали це похибкою. Лише згодом стало зрозуміло: похибка і є ключем. Бо між світами немає сталої системи відліку. І якщо закон працює всюди однаково — значить, він недостатньо точний.

Класична наука прив’язана до стабільності. До повторюваності експерименту, до передбачуваності результату. Але між світами повторюваність — розкіш. Там один і той самий дослід, проведений двічі, дає три різні наслідки. Не тому що світ «ламається», а тому що сам експеримент стає частиною системи, яку змінює.

Основою міжсвітової науки стала теорія умовної істини. Будь-яке твердження правильне лише в межах набору світів, де його перевіряли. За межами цього набору воно не хибне — воно просто не визначене. Саме тому міжсвітові формули завжди містять змінні, що не мають числового значення. Їх називають маркерами реальності — параметрами, які описують не величини, а спосіб існування світу.

Простір у міжсвітовій науці не є безперервним. Його описують як мережу щільностей. Де щільність вища — світ стабільніший, але важчий для переходу. Де нижча — реальність гнучка, але небезпечна. Саме на стиках щільностей виникають переходи, аномалії, і ті самі «чудеса», які нефахівці називають магією.

Час розглядається не як стріла, а як вектор з пам’яттю. Він може згинатися, роздвоюватися, замикатися у петлі. Але головне — він запам’ятовує втручання. Кожен перехід залишає в часі слід, який впливає на подальші події. Тому деякі катастрофи стаються не через причину, а через надлишок історії.

Однією з найбільш небезпечних галузей є біологія між світами. Живі істоти адаптуються швидше за теорії. Організми, що довго перебувають між світами, починають змінюватися не лише фізично, а концептуально. Вони перестають належати до одного виду в класичному сенсі. Звідси походять істоти, яких неможливо класифікувати: вони живі, але не мають сталого життєвого циклу; розумні, але не володіють сталою свідомістю.

Технології між світами майже не використовують енергію у звичному розумінні. Вони працюють на різниці станів. Прилади не споживають — вони врівноважують. Найпростіший міжсвітовий інструмент — стабілізатор спостерігача. Він не захищає тіло. Він захищає спосіб бачення. Бо без стабільного спостерігача будь-який експеримент перетворюється на катастрофу.

Є межа, за яку міжсвітова наука не заходить. Її називають горизонтом визначеності. За ним будь-яке вимірювання змінює об’єкт настільки, що він перестає бути тим, що намагалися дослідити. Деякі вважають, що саме там починається те, що інші називають богами. Інші — що там закінчується сама наука.