Релігія між світами

Релігія між світами не має храмів. У неї немає єдиного імені, священних мов чи узгоджених догматів. Вона виникає там, де звичні боги втрачають владу, а старі молитви перестають працювати. У проміжках між реальностями немає ґрунту для вівтарів — лише тиша, напруження і пам’ять про щось більше, ніж окремий світ.

Кожен світ народжує своїх богів. Одні постають із страху, інші — з потреби пояснити незбагненне. Є боги війни, врожаю, часу, смерті, любові. Але всі вони прив’язані до умов, у яких виникли. Коли віруючий переходить межу світу, його бог не завжди може піти слідом. Не тому що не хоче — а тому що втрачає форму, сенс, силу.

Між світами богів сприймають інакше. Там їх не просять — їх слухають. Бо у міжсвітовому просторі божество — це не особистість, а принцип. Не той, хто діє, а те, що дозволяє діяти. Закон, напрямок, межа. Іноді — тріщина.

Існують мандрівники, які носять із собою віру як якір. Вони не моляться конкретному богу — вони вірять у сам факт зв’язку. У те, що будь-яка істота не є самотньою, навіть якщо її світ зник. Для них молитва — це не прохання, а акт пам’яті. Назвати вголос те, що ще не стерлося.

Деякі Академії вважають міжсвітову релігію формою психічної стабілізації. Інші — небезпечним викривленням. Бо віра між світами має властивість матеріалізуватися. Не у вигляді богів, а у вигляді явищ. Там, де достатньо істот вірять в одне й те саме, між світами з’являється вузол — місце, де принцип стає майже тілесним. Так виникають Дороги Молитви, Безіменні Святині, Мовчазні Престоли.

Є культи, що поклоняються не богам, а самому переходу. Вони вірять, що рух між світами — це форма очищення. Що стабільність — хвороба, а прив’язаність — гріх. Їхні адепти рідко затримуються надовго в одному світі. Вони залишають по собі дивні сліди: незавершені ритуали, написи мовами, яких більше не існує, і дітей, що народжуються з поглядом, ніби бачили більше, ніж мали б.

Особливе місце займають вірування про Першоджерело. Його називають по-різному: Єдине, Початок, Тиша перед словами. Згідно з цими віруваннями, усі світи — лише уламки одного акту творіння. А боги — це ті, хто встиг оформитися до розпаду. Міжсвітовий простір у цій системі — не порожнеча, а рана. І кожен перехід — дотик до неї.

Є й заборонені вірування. Про те, що деякі боги не залишилися у своїх світах. Що вони навчилися жити між реальностями, харчуючись самою вірою мандрівників. Такі істоти не мають форм, але мають апетит. Їм не важливо, у що ти віриш — достатньо, що ти віриш взагалі. Саме тому деякі молитви між світами ніколи не отримують відповіді. А деякі — отримують занадто швидко.

Релігія між світами не дає втіхи. Вона не обіцяє спасіння. Її головна ідея проста і жорстока: жодна істина не є універсальною, але кожна віра залишає слід. І цей слід може стати шляхом — або пасткою — для тих, хто піде слідом.

Ті, хто довго мандрує між світами, зрештою перестають питати, який бог справжній. Вони питають інше: яка віра дозволяє повернутися собою. І відповідь на це питання кожен знаходить сам. А іноді — не знаходить зовсім.