Час, який не тече

Час у множинних світах не тече. Це перше, що намагаються пояснити новачкам, і перше, що вони все одно розуміють неправильно. Бо людський розум звик уявляти час як ріку — з початком, течією і гирлом. Але це лише зручна брехня, вигадана для того, щоб не збожеволіти.

Насправді час — це спосіб, у який реальність погоджується змінюватися.

У деяких світах він густий, майже в’язкий. Там одна мить може тривати роками, і люди старіють не від прожитого, а від напруження. У інших — час крихкий, як тонке скло: подія відбувається, і одразу розсипається на безліч варіантів, жоден з яких не стає остаточним. Є світи, де час рухається колом, і мешканці проживають одні й ті самі життя знову і знову, змінюючи лише деталі, які, здається, нічого не вирішують — поки не вирішують усе.

Переходячи між світами, мандрівник не переноситься у «той самий момент». Він переноситься у той стан часу, який відповідає його внутрішній напрузі. Саме тому іноді можна повернутися раніше, ніж пішов. А іноді — запізнитися назавжди, навіть якщо минула лише секунда.

Академії не люблять говорити про це вголос. Бо як тільки учень починає по-справжньому усвідомлювати природу часу, він перестає бути зручним. Людина, яка зрозуміла, що «потім» не гарантоване, рідко погоджується чекати. А та, що усвідомила, що «раніше» не зникло, починає ставити небезпечні запитання.

Існують істоти, для яких час — це середовище існування. Вони рухаються по ньому так само легко, як ми рухаємось простором. Для них минуле — це місце, а майбутнє — напрямок. Зустріч з такою істотою залишає відчуття, ніби тебе вже пам’ятають, навіть якщо ви ще не знайомі.

Є світи, де час зламаний навмисно. Де боги, не зумівши контролювати наслідки своїх творінь, вирішили просто розірвати послідовність. Там причини існують окремо від результатів, а відповідальність — від дій. Такі світи швидко наповнюються руїнами і привидами можливостей, які так і не стали реальністю.

Час можна відчувати. Його присмак змінюється перед катастрофами. Він стає гострим перед вибором і майже непомітним у моменти, коли рішення вже прийняте, навіть якщо ти цього ще не усвідомив. Досвідчені мандрівники кажуть, що справжній страх — це не смерть, а мить, коли час перестає з тобою рахуватися.

Найнебезпечніші переходи — не між світами, а між моментами. Бо змінити місце простіше, ніж змінити «коли». Є двері, що ведуть не в інший світ, а в іншу версію тієї самої миті. І той, хто входить у них, ризикує більше ніколи не повернутися до тієї послідовності, де він був собою.

Можливо, саме тому час терпить нас. Він дозволяє нам рухатися, помилятися, повертатися і забувати. Але він ніколи не зобов’язувався бути справедливим. Лише послідовним — настільки, наскільки це потрібно, щоб реальність не розсипалась одразу.

І якщо колись тобі здасться, що часу не вистачає — це не тому, що його мало.
Це тому, що він вже чекає на тебе в іншому місці.