Той, хто не пам'ятає, що він Бог

Десь в одному з незліченних світів живе звичайна людина. Він працює в маленькій крамниці, продаючи трави та прості ліки. Він любить свою дружину, грається з дітьми вечорами, скаржиться на біль у спині і мріє одного дня побачити море. Він не підозрює, що колись створив галактики, що його голос запалював зірки, що він — один із найдавніших богів, який забув про власне існування.

Його ім'я було Космаріон, і він був богом порожнечі — не тієї холодної порожнечі, що між зірками, а живої порожнечі, з якої народжується все інше. Він створив перші простори, куди потім інші боги помістили свої світи. Без нього не було б нічого — ні верху, ні низу, ні місця для існування. Він був фундаментом, на якому будувалося світобудова.

Ніхто точно не знає, що сталося. Існує версія, що Космаріон утомився. Бути богом порожнечі — означає ніколи не бути заповненим, завжди залишатися осторонь того, що створюєш. Він спостерігав, як інші боги радіють своїм творінням, як смертні люблять і страждають, як все навколо нього наповнювалося сенсом — а сам залишався порожнім. І одного дня він вирішив спробувати інше життя.

Він не просто прикинувся людиною — він став нею. Стер свою пам'ять, заблокував свою силу, переписав власну сутність так глибоко, що навіть інші боги не можуть його впізнати. Для всього світу, включаючи його самого, він — просто Маркус, травник із маленького села на краю лісу. Людина зі своїми радощами і печалями, зі своїми маленькими перемогами та поразками.

Божественна Академія знає про нього. Вони спостерігають здалеку, не втручаючись, не намагаючись пробудити його пам'ять. Тому що ніхто не знає, що станеться, якщо Космаріон згадає. Він може повернутися до своєї божественної ролі, відновити рівновагу. Або його пробудження може зруйнувати саму тканину порожнечі, в якій існують усі світи. Ризик занадто великий.

Іноді в його житті трапляються дивні речі. Коли він особливо щасливий, навколо нього ніби розширюється простір — кімнати здаються більшими, стелі вищими. Коли він сумний, все стискається, стає тісним і давить. Його дружина жартує, що в нього магічні здібності. Він сміється і відповідає, що його єдина магія — це добрі лікарські трави.

Але є моменти, коли щось проривається крізь забуття. Вночі йому сняться сни про нескінченні простори, про голоси, що кличуть його на ім'я, яке він не може розібрати. Він прокидається з відчуттям втрати, ніби забув щось неймовірно важливе. До ранку відчуття минає, і він списує все на втому або несвіжу вечерю.

Інші боги сперечаються про те, що робити з Космаріоном. Дехто вважає, що його треба розбудити — світобудова потребує свого засновника, особливо зараз, коли межі між світами стають дедалі тоншими. Інші наполягають на тому, щоб залишити його в спокої — він заслужив свій відпочинок після еонів служіння. Треті бояться, що його пробудження викличе катастрофу, масштаби якої неможливо передбачити.

А сам Маркус нічого цього не знає. Він встає на світанку, збирає трави на луці за селом, торгується з покупцями, розповідає дітям казки перед сном. Він щасливий — по-справжньому щасливий, можливо вперше за все своє існування. І можливо, саме це і є його справжнє призначення: не створювати світи, а навчитися в них жити.

Але рано чи пізно щось зміниться. Можливо, станеться криза, яка вимагатиме втручання бога порожнечі. Можливо, хтось вирішить розбудити його заради власних цілей. Можливо, він сам згадає — в момент великої радості або великої печалі. І тоді Маркус-травник зникне, а на його місці знову з'явиться Космаріон. Питання в тому, чи буде він вдячний за повернення — чи прокляне тих, хто забрав у нього просте людське щастя.